Глава 22. Несподіваний переворот з автоматом

Тиша перед бурею

Ніч у Лунівейлі висіла так густо, що навіть тіні здавалися важчими за камінь. Місто затягло чорним оксамитом, і здавалося: кожен звук, навіть крок миші, може порвати цю тканину.

У книгарні горіла лише одна лампа, її жовтогарячий світильник хитався, наче нервував разом із мешканцями кімнати. Полум’я лампи ковзало по корінцях книг, і вони здавалися живими — сотні очей, які спостерігали.

Ніа сиділа на підлозі, обійнявши коліна. Поруч спокійно дрімали Хмаринка й Хаосик, але навіть уві сні їхні вушка здригалися. Білий двійник ганявся за відблисками від лампи, намагаючись «упіймати світло». Лише Генерал був непорушним: сидів біля вікна, темний і важкий, наче бронзовий страж у храмі.

У кутку стояв автомат. Звичайний, облуплений, із подряпаним металом і тугою ручкою. Але цього вечора він виглядав зовсім іншим: від нього йшло невидиме гудіння, ніби він набирав силу, а повітря біля нього щільнішало, спресоване напругою.

— Мені це не подобається, — прошепотіла Ніа. — Наче він дивиться.
— А мені цікаво, — відповів Еріан, крутячи в руках пензель. Він сидів на столі, спершись ліктем на палітру, наче чекав нової підказки для картини. — Дивись, як він світиться. Це не випадковість. Він готується.

Хаосик раптово підскочив, вигнув спинку дугою і зашипів. Шерсть стала дибки, хвіст роздвоївся, наче блискавка. Генерал тут же зіскочив і встав перед автоматом — лапи розставлені, хвіст прямий, очі холодні, як леза.

— Вони знають щось, чого ми не знаємо, — здогадалася Ніа.

Пробудження машини

Раптово корпус автомата здригнувся. Усередині пролунав звук, від якого по шкірі побігли мурахи. Це не було клацання чи гул. Це було… серцебиття.

Тук… тук… тук…

Світло на панелі розгорілося так яскраво, що кинуло відблиски на всі полиці. Метал нагрівся, й тонкі лінії проступили по корпусу. Вони нагадували мережу тріщин, але не руйнували — світилося так, наче на автоматі проступив стародавній текст.

— Це не просто автомат… — видихнула Ніа, відчуваючи, як холод пробіг спиною. — Це… щось більше.

На панелі золотистим сяйвом з’явилися слова:

«Етап третій. Активовано.»

Ніа різко глянула на Еріана.
— Етап третій? А де перші два?!
— Схоже, ми потрапили прямо всередину експерименту, — відповів він. І в його голосі тремтів не страх, а захоплення.

Коти мають власні плани

Хмаринка поважно зістрибнула з полиці. Її шерсть сяяла в світлі лампи, і виглядала вона не як домашня кішка, а як жриця. Вона сіла перед автоматом, хвіст обмотав лапи, погляд — спокійний, але напружений.

Генерал став зліва, темний і владний. Білий двійник зайняв правий фланг, наче дзеркальний баланс. А Хаосик стрибнув угору, вчепився за ручку і, наче прапороносець, звісився, дивлячись униз.

— Вони… організували ритуал, — прошепотіла Ніа. — Це виглядає так, ніби вони давно чекали цієї хвилини.
— У них… план, — відповів Еріан. — І ми — сторонні.

Автомат спалахнув іскрами, і в книгарні стало так тихо, що чутно було тільки дихання. Коти синхронно підняли хвости й поклонилися.

— Вони служать йому, — Ніа відчула, як їй перехоплює подих.
— Або він служить їм, — відрізав Еріан, і в його очах блиснула тривога.

У ту ж мить Хаосик натиснув лапкою на кнопку, яку раніше ніхто не чіпав. Автомат здригнувся, і його панель розчинилася, мов дверцята сейфа.

Всередині сяяло щось схоже на кристал. Він пульсував світлом, від нього йшло тепло, і в цьому теплі чулося шепотіння — тисячі голосів, сплетені в один.

— Це… серце, — видихнула Ніа.
— Або ядро, — відповів Еріан. — Серце хаосу.

Несподіване відкриття

Вона несвідомо простягнула руку, але Хмаринка блискавично зашипіла, зупинивши її. Генерал став перед нею, перекрив дорогу. Білий двійник поклав лапку на її ногу, ніби сказав: Не смій.

— Вони не дозволяють, — обережно сказав Еріан. — Вони охороняють його.

Автомат знову засвітився написом:

«Спостереження триває. Наступна стадія: взаємодія з людьми.»

Ніа відчула, як її серце б’ється в унісон із тим кристалом.
— Це експеримент… І ми — піддослідні.
— А коти? — запитав Еріан.
— Коти — співучасники. — Вона гірко всміхнулася. — Виявляється, вони знали більше, ніж ми.

Хаосик стрибнув на її плече й почав муркотіти. Це муркотіння було дивним: не лагідним, а довгим, майже музичним. І їй здалося, що він наспівує: не бійся, ми тут.

— Якщо це експеримент, — сказала вона, дивлячись у світло кристала, — я хочу знати його правила.

Передчуття

Раптово світло згасло. Панель закрилася, кристал зник за металом. Машина знову стала звичайною. Коти синхронно розслабилися: Хмаринка повернулася на полицю, Генерал — на касу, Білий двійник зник у коробці. Лише Хаосик вклався на її коліна й задоволено позіхнув, ніби нічого й не сталося.