Глава 21. Жителі і їх маленькі копії

Абсурдний ранок

Лунівейль прокинувся в ще більш дивному вигляді, ніж учора. Якщо раніше місто лише сміялося з котячих витівок, то тепер воно стало суцільною виставою.

Ніа, відчинивши двері книгарні, відчула, що повітря саме гуде від дивини. На лавці перед магазином сиділа сусідка Анжела й… маленька Анжела. Та була завбільшки з кошик для хліба, але копіювала всі рухи «старшої»: поправляла хустку, бурмотіла під ніс і навіть гримасувала так само сердито, коли голуби нахабно наближалися.

— Це ж… — прошепотіла Ніа, витріщивши очі.
— Репліка, — підказав Еріан, що вийшов слідом. Його волосся було скуйовджене, а на руках залишилися сліди фарби — очевидно, він майже не спав, працюючи над полотном. — Або дзеркало з мініатюри.

Сусідка Анжела навіть не виглядала надто здивованою.
— Нічого, — махнула вона рукою, ніби пояснювала, чому у неї з’явився новий кошик для білизни. — Додаткова я — то корисно. Маленьку відправлю по хліб.
Маленька Анжела гордо «пхекнула», підняла носика й потягла за собою порожній кошик, що виглядав більшим за неї саму.

Ніа кліпнула кілька разів.
— Я… я збожеволію.
— Не ти одна, — відповів Еріан і вказав пальцем на протилежний бік вулиці. — Подивися туди.

На іншому кінці вулиці дідусь Іларій-філософ йшов поважно, спираючись на палицю. Поруч із ним крокувала його копія — крихітний Іларійчик. Той постійно зупинявся, щоб погладити котів і розмахував маленьким сувоєм, який тримав, як священний манускрипт.
— Питання буття слід починати з муркотіння, — урочисто виголосив Іларійчик тоненьким голоском, імітуючи жести старшого.

Старий Іларій засміявся так дзвінко, що навіть кам’яна бруківка під ногами ніби здригнулася.
— Чудово! Тепер у мене є спадкоємець думок, — сказав він, погладивши свого маленького двійника по голові.

Ніа закусила губу, щоб не розсміятися вголос. Картина виглядала настільки абсурдно, що їй хотілося й плакати, і сміятися водночас.

Робочий день у книгарні

Книгарня швидко перетворилася на епіцентр цього божевілля. Люди приходили не лише по книжки, а й поради — що робити з власними копіями.

Одна пані заламувала руки:
— Моя мала копія відмовляється спати, доки я не прочитаю їй роман про піратів. І що мені тепер робити? Я ж завжди читала тільки кулінарні книжки!

А чоловік у капелюсі обурювався:
— Моя копія забрала мій плащ і каже, що тепер вона справжній власник стилю. Ви уявляєте?!

Ніа намагалася тримати спокій, продаючи книжки так, ніби все це — абсолютно нормальна буденність. Вона стояла за касою, рівним голосом відповідаючи:
— Вам, мабуть, підійде щось із розділу «психологія співіснування».

Копія чоловіка тут же вистрибнула з-за його ноги й гордо вигукнула тонким голоском:
— Я візьму «Мистецтво війни»!

У книгарні вибухнув сміх. Еріан, що саме виставляв нову картину біля вітрини, не витримав і засміявся найбільше.
— Це вже не книгарня, це театр абсурду, — сказав він.
— А ми з тобою тут режисери, — зітхнула Ніа, хоча на її губах тремтіла усмішка.

Коти і копії

Коти реагували по-своєму.
Генерал вважав маленьких людей конкурентами й організував щось на кшталт «патруля». Він поважно сидів на касі, а за його сигналом двійники-кішки марширували дахами, ніби справжнє військо. Кожне «мяу» Генерала звучало, як наказ.

Хмаринка, навпаки, раділа. Одна маленька дівчинка-копія принесла їй намисто з кульбаб і наділа на шию. Кішка гордо випрямилася, розмахуючи хвостом, ніби стала королевою святкового карнавалу.

А Хаосик… Хаосик вирішив, що це його персональний дитячий садок. Він то стрибав у кишені маленьких копій, то ховався у черевиках, то примудрився залізти на плече Іларійчика й там урочисто вмоститися, заснувши калачиком.

— Ти дивись, — сміялася Ніа, спостерігаючи за сценою, — він знайшов собі філософа-няньку.
— Краще філософа, ніж генерала, — буркнув Еріан. — Бо генерал його давно б вигнав під три чорти.

Генерал у відповідь сердито «мррркнув» і відвернувся, наче демонструючи образу.

Розмови про серйозне

Коли вечір згустився, клієнти розійшлися, і книгарня нарешті наповнилася тишею. Ніа й Еріан сиділи біля лампи, слухаючи, як Хаосик у кутку ганяє власний хвіст, а Хмаринка тихо муркотить на полиці.

За вікном місто жило своїм дивним життям: хтось сварився з власною копією на базарі, хтось мирно грав у шахи сам із собою, а хтось навіть закохано розмовляв із «другим я», тримаючи його за руку.

— Тобі не страшно? — тихо спитала Ніа, дивлячись на танцююче світло лампи.
— Трохи, — відповів Еріан, поклавши пензель на стіл. — Але знаєш… у цьому є щось правильне. Місто показує нам, що ми всі трохи смішні, коли дивимося на себе збоку.
— А якщо це не жарт? Якщо це пастка? — вона перевела погляд на автомат у кутку. Він мовчав, але від нього ніби йшло якесь невидиме тепло, наче він дихав.
Еріан простягнув руку й узяв її долоню.
— Тоді ми будемо сміятися навіть у пастці. Бо інакше ми — не ми.

Ніа відчула, як у грудях щось розкривається, мов бутон. Вперше за довгий час вона не почувалася самотньою серед цього хаосу.