Глава 20. Кіт, що робить несподіване

Переддень хаосу

У книгарні пахло чаєм, свіжим папером і фарбами. Вечір стелився по вулицях Лунівейля тихим шарфом із туману, і Ніа з Еріаном залишилися сам на сам із котами. Лампи світили м’яким жовтим світлом, кидаючи довгі тіні по стінах, і ці тіні нагадували химерних істот — то наче зайця, то дракона, то дивну суміш кота й чайника.

Хмаринка зайняла своє звичне місце на полиці з казками й дрімала, звісивши хвіст, наче закладку. Чорний генерал сидів на касі в позі статуї: піднята лапа, погляд спрямований у вікно — вартовий із непорушним обличчям. Білий двійник тим часом нишпорив по столу, намагаючись поцупити закладку й урочисто тягти її під шафу, ніби знахідку століття.

— Ти подивися, — засміялася Ніа, спостерігаючи за ним. — Він поводиться так, ніби викрав державну таємницю.
— Для кота закладка — і є державна таємниця, — відповів Еріан, нахиляючись над новим полотном. Його пальці були в чорній фарбі, і він роздратовано хитнув головою. — А ще, здається, він думає, що перемагає в шахах.

— В шахах? — здивувалася Ніа, піднявши брови.
— Так, — він кивнув на генерала, який уже десять хвилин намагався лапою «збити» білого з табуретки, ніби фігурку з дошки. — У них партія на життя й смерть.

— Генерал завжди грає чорними, — посміхнулася Ніа.
— А білий двійник, як бачиш, навіть у шахах тягне все під шафу, — підколов Еріан.

Ніа розсміялася так щиро, що навіть хмаринка відкрила одне око, перевірила, чи варто вставати й брати участь у виставі, але вирішила: «Нехай ці діти самі розважаються». Вона тільки муркнула уві сні, ніби погоджувалася з тим, що тут відбувається щось варте уваги.

Вона підійшла ближче до Еріана й нахилилася до його полотна.
— Малюєш знову котів? — запитала тихо, боячись зіпсувати його натхнення.
— Малюю тебе, — спокійно відповів він, не відриваючи погляду від пензля.

Вона здригнулася, так, що навіть Хмаринка, яку тримала на руках, прокинулася й невдоволено «мявкнула».
— Мене? — в голосі Ніа прозвучало і здивування, і тривожна ніжність.
— Точніше, тебе й котів, — виправився він із лукавою усмішкою. — Ви тут нероздільні.

Її щоки спалахнули, але вона зробила вигляд, що не почула. Взяла Хмаринку на руки й заговорила з нею, аби приховати хвилювання:
— Ти чуєш? Тепер ми з тобою офіційні музи. Що скажеш, готова до цього титулу?
Кішка, як завжди, відповіла гідно — позіхнула так велично, що здалося, ніби вона відкриває портал у ще одну книжкову історію.

— Вона погоджується, — усміхнулася Ніа.
— А генерал? — запитав Еріан, піднявши очі.
— Генерал образився, що його назвали шаховою фігурою, — пошепки відповіла Ніа.

І справді: чорний кіт демонстративно повернувся до них хвостом і вдивлявся у темряву за вікном, ніби там зараз вирішувалася доля світу.

У цей момент автомат у кутку книгарні тихо клацнув. Спершу вони не звернули уваги: подумали, що це чергова його «примха». Минулого тижня він без причини виплюнув кілограм мармеладу, а позавчора — старий, але цілком робочий будильник.

Але за хвилину машина загуділа гучніше, і маленьке віконце засвітилося золотим сяйвом.

Хмаринка насторожено випустила кігтики й підняла голову. Генерал з каси грізно «мявкнув» — коротко, попереджувально. Білий двійник, що саме намагався залізти в пакет із печивом, завмер, немов заморожений чарівником.

Ніа з Еріаном обмінялися поглядами.
— Знову щось вигадає, — прошепотіла вона, і її голос тремтів.
— Сподіваюся, цього разу без вибухів, — відповів Еріан, хоча в очах світилася цікавість.

Раптом автомат видав дивний звук — не просто «клац», а цілий «хрип-кашель», немов він намагався прокашлятися після сторічного мовчання. З нього вирвався тоненький струмінь пари, і вже за секунду він «вичвихнув» із себе клубочок світла.

Той клубочок впав на підлогу й засяяв яскравіше, ніж лампа над столом. Світло крутилося, стискалося й розгорталося, наче маленьке сонце вирішило станцювати танець. І ось воно — згорнулося, наче в кокон, і поступово почало набирати обрисів.

Ніа затамувала подих, її пальці інстинктивно зжалися на шерсті Хмаринки.
— Це що, знову кіт? — ледве чутно вимовила вона.
— Або… щось гірше, — шепнув Еріан. Але в голосі його було більше захоплення, ніж страху.

І тоді світло, немов іскристе яйце, тріснуло, розсипалося на міріади золотих порошинок і розгорнулося у крихітного котика.

Народження хаосу

Крихітний клон-котик народився з автомату у клубочку світла й одразу довів: він не буде звичайним. Його вуса були вдвічі довші за мордочку, лапки занадто маленькі для стрибків, а очі світилися так, ніби в них сиділи два окремих світи — один із жартами, другий із дивами.

Він кумедно крутнувся навколо власного хвостика, перечепився через серветку, впав у чорнильницю й гордо вийшов, ніби так і задумано: чорні плями прикрашали його шерстку у вигляді хаотичних орнаментів.

— Ну от, — зітхнула Ніа, піднімаючи серветку, щоб витерти його лапки. — Ти навіть не почав жити, а вже перетворився на арт-об’єкт.

Крихітка відповів серйозним «няв» і… примостився прямо в її блокноті, лапками «виправляючи» записи, залишаючи на сторінках плями та сліди, які нагадували незрозумілі заклинання.