Глава 19. Лунівейль стає хаотично красивим

Лунівейль прокинувся іншим. Ніа відчувала це ще до того, як відчинила двері книгарні: у повітрі була дивна легкість, ніби місто знало — відтепер жодного порядку не буде, і воно… раділо цьому.

Кішка-хмаринка сиділа на підвіконні, розчісувала лапкою вуса й поглядом начальниці перевіряла вулицю. Чорний генерал розтягнувся на полицях між романами, обравши собі за «трон» одразу трьох класиків. А новий двійник, білий із плямою, ліниво катав чорнильницю по столу, створюючи абстрактне мистецтво на серветках.

— Чудово, — пробурмотіла Ніа. — У мене в книгарні вже ціла котяча художня академія.

Хмаринка зітхнула, наче казала: «Це ще лише початок».

Вона вийшла надвір і застигла.

Місто в новому ритмі

Коти були всюди. Але не просто так, як раніше — вони жили власним життям, що дивним чином почало вплітатися в життя людей.

На розі булочниця продавала рогалики, а біля неї кіт у білому борошні «імітував» продавчиню: піднімав лапку й ніби відміряв хліб. І що найкумедніше — люди, купуючи, сміялися й робили йому «підзамовлення»:
— Два з маком, пане кіт!
Кіт підняв хвіст, скинув борошно на когось із перехожих і гордо відступив убік, ніби завершив транзакцію.

Далі біля музиканта сиділа ціла зграя котів, які повторювали його рухи з гітарою. Один тримав гілочку як «струни», другий качав головою, третій навіть «намагався співати», видаючи жалібні «мяууу» у такт мелодії. Музикант, не втративши самоіронії, підняв капелюх і вклонився:
— Пані та панове, сьогодні в мене новий гурт — «Хвости й акорди»!

Перехожі знімали на телефони, сміялися, підкидали монети. Місто нагадувало суцільний концерт.

— Це безумство, — прошепотіла Ніа, але в куточках її губ народилася усмішка.

Люди звикають

Біля книгарні зупинилася молода мама з донькою. Дівчинка тягнула маму за руку:
— Мамо, дивись! Це кіт, який читає!

І справді: один із двійників сидів просто на сходах і «перегортав» лапками сторінки книжки, що випала з полиці. Він навіть мружився так, ніби робив вигляд, що розуміє сюжет.

Мама розсміялася й додала:
— Ну, принаймні, вони люблять літературу.
— Тоді хай візьме «Алісу», — серйозно відповіла дівчинка. — Він же точно знає, як це — бути в дивному світі.

Старий Іларій-філософ ішов повз, замислений, але коли побачив, як троє котів сіли перед книгарнею в позах лекторів і почали «жестикувати хвостами», він зупинився.
— Чудово, — сказав він. — Тепер у мене є колеги.
І з гідністю вклонився котам, які відповіли йому синхронним «мяу».

Ніа засміялася вперше за довгий час так легко, без напруги.

Як рішення змінило Ніа

Вона відчувала, що й сама змінилася. Її рука вже не тремтіла, коли вона відкривала блокнот. Сторінки наповнювалися швидше, і навіть коли слова стрибали, як коти по дахах, вона дозволяла їм.

Я прийняла хаос, і він не зламав мене, — подумала вона. Навпаки, дав мені крила.

— Ти виглядаєш щасливішою, — пролунав знайомий голос.

Еріан підійшов, у руках тримав свіжу картину. На ній було місто — яскраве, строкате, з котами на дахах і сміхом на вулицях.

— Це сьогоднішній Лунівейль, — сказав він.
— Він… красивий, — прошепотіла вона.
— Він хаотично красивий, — поправив він.

Він простягнув їй картину, а їхні пальці знову торкнулися. І цього разу вона не відвела руку. Її серце тремтіло, але не від страху — від відчуття, що вони обоє зараз частина того хаосу, який називається життям.

Кумедний хаос

У цей момент білий двійник вистрибнув на перила й почав кривлятися, ніби пародіюючи їхню ніжну сцену. Він встав на задні лапи, обійняв чорнильницю й театрально «цілував» її, ще й закотив очі, як актор із дешевої мелодрами.

— О Господи, навіть коти вирішили тролити нас, — почервоніла Ніа.
— Це не тролінг, — серйозно відповів Еріан, але очі світилися сміхом. — Це визнання.

Хмаринка і генерал синхронно підморгнули. Генерал навіть урочисто гупнув лапою по підлозі, мовляв: «Погоджено!» І їй здалося, що все місто сміється разом із ними — крізь вікна, дахами, навіть крізь старі черепичні труби.

Філософська пауза

Увечері, коли вулиці наповнилися ліхтарями, а коти співали свій дивний «хор муркотіння», Ніа записала в блокнот:

«Хаос виявився не страшним. Він смішний, теплий, іноді дивний, але він — живий. Люди вже не дивуються котам, що грають на гілках чи читають книги. Вони приймають це, як частину міста. І я теж. Я приймаю себе».

Вона поставила крапку й відчула: це рішення стало для неї не лише вибором, а й початком нового життя.

Народження нового

Автомат у кутку книгарні тихо клацнув. Із його віконця виліз маленький клубочок світла й скотився на підлогу. Він котився так смішно, ніби сам ще не знав, у який бік хоче. Коли світло розсіявся, перед ними сидів крихітний клон-котик — смішний, трохи незграбний, із вусами довшими за мордочку. Очі його світилися безтурботною пустотливістю.