Глава 17. Велика філософія на нічному даху

Лунівейль вночі був схожий на безмежну шахівницю, де чорні клітини — це дахи, а білі — плями світла від ліхтарів. Вітер гуляв по димарях, приносячи запахи гарячого хліба, мокрої бруківки й трохи кориці від кав’ярень, що працювали до пізнього. Десь унизу ще дзвонили чашки, гуло піаніно з відчиненого вікна, а високо — було тихо, немов саме місто затамувало подих.

Ніа сиділа на краю даху, ноги звисали в темряву. Кам’яні стіни дихали прохолодою, а мокрі черепиці блистіли в світлі місяця, немов риб’яча луска. Поруч — Еріан, який малював щось у невеликому альбомі, занурений у роботу. Його пальці були в плямах фарби, навіть тут, серед ночі.

Її кішка-хмаринка вмостилася на плечі, згорнувшись клубком, наче пухнастий шалик, і тихо муркотіла, наче заспокоювала господиню. Чорний генерал Еріана сидів вище, на гребені, і дивився на місто як на поле битви, яке він контролює. Він був настільки серйозний, що здавався тінню старого воєначальника.

— Іноді я думаю, — почала Ніа, обіймаючи коліна, — що всі ці коти — це наші відображення. Дзеркала, які не дають нам сховатися.

Еріан підняв погляд від альбому. Його очі в нічному світлі здавалися трохи темнішими, ніж зазвичай.
— А ти любиш своє відображення?

Вона зам’ялася, ковтнувши повітря.
— Залежить від дня. Іноді я дивлюся у дзеркало — і бачу себе. Інколи — бачу когось чужого. А тепер… коли мої сумніви бігають по книгарні в образі котів, я взагалі не знаю, хто справжня я.

Її голос тремтів, але в ньому звучала щирість.

Хмаринка змахнула хвостом і торкнулася її щоки, ніби казала: ось ти. Ніа ледь усміхнулася й притисла кішку ближче.

Філософський діалог

— Бути собою — це завжди трохи дивно, — сказав Еріан, відкидаючись назад і дивлячись на зорі. Його голос лунав упевнено, але в ньому бриніло щось тепле. — Бо «я» змінюється. Вчора ти боялася впасти, сьогодні ти вже сидиш на даху. Це все — ти.
— Тоді виходить, що і мої сумніви — це теж я? — перепитала вона.
— Так. Просто вони носять котячі хвости.

Він усміхнувся, і вона теж не втрималася від сміху, хоч сльози ще блищали в очах.

— А якщо відображення стане сильнішим за мене? Якщо я перетворюся на… лише копію? — її голос зривався, але вона не ховала страх.
— Тоді, — Еріан серйозно глянув їй в очі, — я нагадаю тобі, яка ти справжня.

Він говорив просто, без пафосу, і від цього його слова звучали сильніше.

Між ними зависла тиша. Лише кроки нічних перехожих десь унизу й шурхіт лап котів по черепиці. Місто ніби слухало.

Кумедна вставка від котів

Чорний генерал раптом встав і почав ходити колами. Він зупинився, глянув на своє відображення у вікні сусіднього будинку й… почав сердито шипіти на самого себе.

— Він теж замислився над «я», — розсміявся Еріан. — І, схоже, не надто задоволений відповіддю.
— О, то це сімейна риса, — підколола його Ніа. — Ви з котом однакові. Обоє бурчите на дзеркала.

Її кішка тим часом солідно підійшла до генерала, ткнула його лапкою й показала хвостом униз, наче: досить філософії, ходімо ловити голубів.

— Навіть вона втомилася від нас, — хихотіла Ніа.

Коти зникли за димарем, залишивши їх удвох на нічному даху.

Інтимна пауза

Ніа подивилася на місто. Ліхтарі мерехтіли, ніби в них теж жила думка.
— Знаєш, — сказала вона, — мені здається, що Лунівейль увесь час слухає. Кожне наше слово тут стає відображенням у камені чи вогні. Іноді я боюся щось сказати, бо раптом місто запам’ятає.

Еріан відкинув альбом і сів ближче, настільки, що вона відчула його тепло.
— А я хочу, щоб воно запам’ятало саме цю ніч. Бо ти тут, на даху, і не тікаєш від себе.

Він простягнув руку, торкнувся її пальців. Ніа здригнулася, але не відвела руки. Її дихання збилося, а серце калатало так гучно, що їй здавалося — його чути навіть унизу на вулиці.

— Я не знаю, що буде далі, — зізналася вона. — Можливо, завтра коти почнуть відтворювати наші найгірші страхи. Або автомат зламається. Або ми самі зламаємось.
— Тоді, — він нахилився трохи ближче, його голос став тихішим, але рішучим, — ми будемо ламатися разом. І збирати одне одного докупи.

Вона подивилася йому в очі. Там було щось глибше за слова. І водночас — таке просте, що хотілося сміятися й плакати одночасно.

Філософія під зорями

Ніа підняла голову й глянула на зоряне небо. Здавалося, що зорі теж були маленькими вікнами, з яких хтось дивиться вниз.
— Може, ми теж лише відображення? — сказала вона задумливо. — Хтось дивиться згори, а ми повторюємо їхні рухи. Як коти повторюють нас.
— І що тоді? — спитав він.
— Тоді… питання в тому, чи ми копії, чи ми вже стали оригіналами.

Він не відповів одразу. Лише поклав руку їй на плече й стиснув трохи міцніше, ніж треба. І це було кращою відповіддю, ніж слова.

Передчуття

Коли вони спускалися з даху, коти вже чекали на них унизу. Генерал сидів на підвіконні, хмаринка — на сходинці. Вони дивилися так уважно, що здавалося: ось-ось скажуть щось важливе.