Глава 16. Ніжність і котячі романтики

Вечір у Лунівейлі пахнув свіжим дощем і гарячим хлібом від нічних пекарень. Вулиці поволі стихали, лишаючи по собі відлуння дитячого сміху, брязкіт чашок у кав’ярнях і муркотіння десятків котів, які вважали це місто своїм. Десь далеко ще гриміли трамваї, але навіть вони здавалися сонними й мрійними.

Ніа зачинила книгарню й вийшла на ґанок. У руках вона тримала блокнот, притискаючи його до серця так, ніби сторінки могли вислизнути разом із її думками. В її очах було щось між збудженням і тривогою — як перед новою главою життя, яку ще не знаєш, чи зможеш написати.

Еріан чекав поруч, спершись на перила. У його руках — баночка з фарбою, що світилася в світлі ліхтаря, наче зберігала в собі шматочок заходу сонця. Його чорний кіт сидів на капюшоні власного господаря, наче маленький диктатор, що оцінює світ зверху. Хмаринка Ніа вмостилася на її плечі, обійнявши волосся хвостом так, ніби не бажала відпускати.

— Гарна пара, — кивнув Еріан на котів.
— Наші? — здивувалася Ніа, мимоволі теж глянувши на них.
— Вони виглядають більш узгоджено, ніж ми, — усміхнувся він, трохи лукаво.

Хмаринка тут же пирхнула й відвернулася, а чорний генерал із гордовитим виглядом простягнув лапу й обійняв її хвіст.

— О, — прошепотіла Ніа, — схоже, вони нам натякають.
— А ми робимо вигляд, що не розуміємо, — погодився Еріан.
— Класика, — додала вона, і в голосі її вперше за день пролунав легкий сміх.

Маленька пригода

Вони вирішили прогулятися вузькою вуличкою, освітленою ліхтарями. Камінці блищали після дощу, ковзкі й небезпечні. Десь неподалік хлопчик грав на губній гармошці, і мелодія, трохи сумна, трохи весела, йшла за ними.

— Обережно, — попередив Еріан, коли Ніа ступила на слизький камінь.

Але було вже пізно: вона похитнулася, майже втратила рівновагу. І перш ніж встигла видихнути, його руки міцно схопили її за талію й притиснули до себе.

Їхні обличчя опинилися занадто близько. Вона відчула тепло його пальців, запах фарби й кави, а він — ніжність її волосся, яке торкнулося щоки. Її дихання збилося, а його серце під одягом калатало так гучно, що вона ледь не сказала це вголос.

— Ти завжди з’являєшся в останній момент, — пошепки сказала вона, не відриваючи погляду.
— А ти завжди випробовуєш мою реакцію, — відповів він, не поспішаючи відпускати.

Її серце билося так швидко, що здавалося — його чує вся вулиця.

— Якщо так піде далі, — буркнула Ніа, намагаючись відвести очі, — твої коти почнуть писати романтичні романи.
— Наші коти, — поправив він тихо, майже ніжно.

Котяча ревнощівка

У цей момент хмаринка стрибнула між ними, впавши просто Ніа на груди. Вона сердито замуркотіла, дивлячись на Еріана, мовляв: «Відстань тримайся!»

Його чорний кіт не витримав і стрибнув униз, штовхнувши Хмаринку носом. Почалася маленька котяча сварка: обидва звірі шипіли, хапали одне одного за хвости й стрибали колами навколо їхніх ніг, аж бризки від калюж летіли в різні боки.

— У нас подвійне побачення, — сміявся Еріан. — І котяра мій явно ревнує.
— Це твій ревнує? — підняла брови Ніа. — Моя кішка поводиться як свята мучениця!
— Свята мучениця, яка щойно подряпала мого генерала, — уточнив він із удаваною серйозністю.

Коти врешті-решт розсипалися в різні боки й синхронно почали вилизувати лапи, роблячи вигляд, що нічого не сталося.

— Бачиш? — усміхнувся Еріан. — Вони точнісінько як ми.
— Якщо ми теж так виглядаємо збоку… — Ніа засміялася, прикриваючи обличчя рукою. — То, мабуть, виглядаємо повними божевільними.
— Божевільними, але щасливими, — додав він і ледь помітно торкнувся її ліктя.

Тиха зупинка

Вони дійшли до невеликої арки, під якою ховалися від дощу перехожі. Тепер там було тихо. Тільки звук крапель і їхнє власне дихання.

Еріан поставив баночку фарби на землю й обернувся до неї:
— Ти боїшся мене, Ніа?

Вона здивовано глянула.
— Чому ти питаєш?
— Бо іноді ти робиш крок уперед… і одразу відступаєш. Як твоя кішка. Як твої сумніви.

Вона ковтнула повітря, опустила очі.
— Я боюся не тебе. Я боюся… того, що можу відчути. Бо це… надто.

Він зробив крок ближче. Її кішка трохи напружилася, але не відскочила. Чорний генерал спостерігав із висоти кам’яної арки, як справжній хроніст, котрий не пропускає жодної деталі.

— Якщо надто, — тихо сказав Еріан, — значить, воно справжнє.

Їхні пальці знову торкнулися — цього разу довше. Вона відчула, як її сумніви тануть, розчиняються у тиші й запаху фарби. І несподівано подумала: якщо світ і справді театр, то це сцена, яку я ніколи не хочу закривати кулісами.

Котячий театр ніжності

І саме тоді обидва коти вчинили абсурдне. Хмаринка й генерал сіли поруч і почали… штовхати їхні ноги лапами, немов підганяючи: ну ж бо, давайте вже!

— Вони нас підштовхують, — прошепотіла Ніа, червоніючи до вух.
— Це котячий режисерський дебют, — серйозно відповів Еріан. — І здається, їм подобається жанр мелодрами.
— Я б сказала — комедії, — хихотіла Ніа.