Глава 14. Автомат відтворює почуття

Ранок у Лунівейлі почався не з кави й не з книжок, а з дивного дзижчання. Воно котилося вузькою вулицею, наче старий годинник вирішив прокинутися раніше за людей і втомлено кашляв шестернями. Ніа стояла на ґанку книгарні, закутана у шалик, і вдивлялася вниз: автомат, той самий із таємними коліщатками й невловимим характером, ніби ожив. Його металевий бік світився під сонячним променем, наче він проковтнув золото і тепер хвалився здобиччю.

Її кішка-хмаринка сиділа поряд, хвіст обвив лапки, а зеленувато-жовті очі уважно дивилися на машину з тим самим виразом, із яким бібліотекар дивиться на галасливого читача: «я знаю, що ти щось задумав». Чорний кіт Еріана вмостився трохи далі — з виглядом генерала, який оцінює новобранця. Навіть вуса його тремтіли з підозрою.

— Схоже, він знову щось задумав, — прошепотіла Ніа.
— Автомат чи твоя кішка? — спитав Еріан, який щойно підійшов, несучи в руках два паперових стаканчики з кавою. На його пальцях була фарба, а на фартусі пляма, яка дивним чином скидалася на серце.
— Обидва, — зітхнула вона, приймаючи стаканчик.

Він простягнув їй каву, їхні пальці зустрілися, і Ніа відчула легке тремтіння в животі, як від несподіваного акорду в улюбленій мелодії. Вона відвела очі, щоб сховати усмішку, і вдала, що уважно спостерігає за котами.

Перше відкриття

Автомат раптом дзижчав гучніше, і його кришка з легким шурхотом розчинилася, виплюнувши в повітря… маленький клубочок світла. Він не був матеріальним, радше схожим на мильну бульбашку, тільки теплу й золотисту. Клубочок підлетів і торкнувся кішки Ніа.

Хмаринка завмерла, а потім… почала муркотіти так гучно, що навіть перехожі зупинялися й усміхалися. Але диво було не в гучності, а в тому, що муркотіння мало ритм: воно повторювало биття серця Ніа.

Дівчина здивовано приклала руку до грудей і відчула цей самий ритм.
— Він… він відтворив мою радість? — прошепотіла вона.

Еріан схилився ближче, погляд його ковзнув від кота до неї.
— Схоже, він не лише відтворює рухи… він ловить твої почуття.

Його голос був тихим, але щирим, і від цього всередині Ніа все закололо.

Смішна сцена з ревнощами

Не встигли вони обговорити це диво, як автомат видав ще один клубочок світла. Той підскочив до чорного кота Еріана. Генерал-котяра, зазвичай спокійний і гордий, раптом підскочив, вигнув спину й почав… нявкати. Але не звичайно, а з інтонацією, ніби сварився, виставляючи претензії.

— Що з ним? — розгублено спитала Ніа.

Еріан ледве стримував сміх:
— Думаю… він відтворює твою кішку. Вона ж учора ревнувала мене до тебе.

— Тобто твій кіт зараз відтворює мої ревнощі? — Ніа розгубилася, щоки її запалали.
— Або мої, — невинно підморгнув Еріан. — Хто знає?

Хмаринка сердито «мяу» й штовхнула чорного лапкою. Перехожі зупинялися, дивилися на цей «котячий театр ревнощів» і сміялися. Діти навіть почали аплодувати, а якийсь підліток вигукнув:
— Гей, знімайте! Це нове реаліті-шоу: «Коти-дзеркала»!

Вибух емоцій

Автомат, ніби насолоджуючись увагою, почав випускати все більше й більше клубочків світла. Один упав на дитину — і та раптом почала сміятися так щиро, що сміх підхопили всі довкола. Інший торкнувся старого чоловіка, і в його очах з’явилися сльози: він стискав потертий томик, і в погляді було стільки ностальгії, що перехожі мимоволі стихли.

Ще одна бульбашка світла торкнулася юнака з гітарою — і він несподівано заграв веселу мелодію, яку одразу ж повторили коти, муркочучи в унісон, наче хор.

— Він збирає наші емоції й відтворює їх у котах… і в нас самих, — пошепки сказала Ніа, дивлячись на сяйво. — Це не просто автомат. Це… дзеркало почуттів.

Вона відкрила блокнот і записала:
«Сьогодні я зрозуміла: коти — не лише рухи. Вони здатні показати наші серця. Але що буде, якщо вони почнуть відтворювати не лише хороше?»

Інтимна пауза

Коли автомат нарешті стих, вони з Еріаном сиділи на сходах книгарні. Її кішка спала в неї на колінах, його чорний — поруч, ніби сторож на нічній варті. Повітря було насичене ароматом кориці від найближчої кав’ярні.

— Ти боїшся? — тихо запитав він, нахиляючись так, що їхні плечі торкалися.
— Трохи, — зізналася вона, відводячи погляд. — Бо якщо коти можуть відтворювати радість, то, мабуть, зможуть і… страх.
— Тоді будемо тримати їх поруч, — сказав він. — Бо страх удвох легший.

Його слова були прості, але вони торкнулися її сильніше, ніж будь-яка метафора з книг. Вона відчула, як серце калатає швидше, і знала: автомат міг би зараз «зловити» її почуття.

Вона тихо пожартувала:
— Головне, щоб він не почав показувати мої сумніви. Це було б занадто.

— Не хвилюйся, — відповів Еріан з усмішкою, у якій було більше тепла, ніж іронії. — Я й без автомата їх бачу.

Вона вдарила його кулачком у плече, намагаючись приховати рум’янець, і обидва розсміялися. Її сміх був легким, як дзвін склянок, його — трохи глибшим, але зараз вони звучали в гармонії.

Фінал перед новою загадкою