Глава 13. Дахи Лунівейля і котячі трюки

Лунівейль уночі був інший. Місто скидало денну втому, натягувало капелюх із зірок і вбиралося в темні плащі дахів. Усе навколо пахло мокрим шифером, старим деревом і прянощами від кав’ярень, які ще не встигли закрити вікна. Ліхтарі, немов сонні вартові, кидали тьмяні кола світла, й ці кола здавалися острівцями серед океану тіні.

Ніа йшла поруч із Еріаном, притискаючи до грудей блокнот так міцно, наче він був компасом у цьому дивному світі дахів. На плечі в неї сиділа її пухнаста кішка-хмаринка — сіро-біла, з плямками кольору старого паперу й очима мудрої бібліотекарки, що знала таємниці кожної полиці. Поряд, чорний кіт Еріана, мов генерал нічного походу, упевнено ступав уперед, раз у раз озираючись і перевіряючи, чи не відстали його «солдати».

— Знаєш, — прошепотів Еріан, нахилившись ближче, — у мене відчуття, ніби ми зараз у якомусь абсурдному детективі.
— У такому, де коти головні слідчі? — усміхнулася Ніа.
— Авжеж, — він хитнув головою. — А ми… ми просто стажери.

Вона засміялася тихо, і сміх загубився в темряві, як срібний дзвоник.

Перша небезпека

Дахи виявилися слизькими після дощу. Краплі ще трималися на черепиці, й місяць у кожній із них відбивався, наче у крихітному дзеркалі. Тіні від димарів здавалися живими, вони рухалися, коли вітер хитав гілки дерев унизу.

Ніа зробила крок — і раптом ковзнула. Черепиця заскрипіла, нога поїхала вниз, серце рвонулося до горла. Вона навіть не встигла крикнути, як Еріан рвучко схопив її за руку й притягнув до себе.

Їхні обличчя вдарилися близько-близько, майже впритул. Ніа відчула запах фарби, кави й трохи диму на його сорочці. Він відчув тепло її волосся, яке зачепило його щоку.

— Ти… — почала вона, але слова заплутались.
— Я? — тихо запитав він, не відпускаючи.
— Ти тримаєш занадто міцно.
— Бо ти занадто ковзаєш, — відповів він і лише тоді відпустив, але повільно, ніби шкодуючи.

Кішка-хмаринка обурено «мрркнула», наче казала: «Обійми — добре, але не забувай, хто тут головна». Еріан тихо засміявся:
— Навіть твоя кішка ревнує.

Коти ведуть угору

Вони пересувалися від даху до даху, наче герої старого коміксу. Чорний кіт Еріана стрибав уперед і зупинявся на гребені, як диригент. Хмаринка трималася ближче до Ніа, зрідка озираючись і тихо муркочучи, ніби коментувала їхні кроки.

— Тобі не здається, що вони все планують? — прошепотіла Ніа.
— Вони поводяться так, ніби вже бачили цю ніч, — відповів Еріан, вдивляючись у рухи котів.

І справді: їхні «провідники» зупинялися біля певних дахів, дивилися вниз на вулиці, чекали, поки люди зникнуть із поля зору, і лише тоді рушали далі. Виглядало так, ніби вони ведуть за собою не лише своїх господарів, а цілу невидиму армію.

Кумедні ніяковості

Вони сховалися за великим димарем, щоб виглянути на площу. І саме тоді — бац! — їхні голови зіштовхнулися.

— Ой! — Ніа відсахнулася й почервоніла, притискаючи долоню до лоба.
— Вибач, — засміявся Еріан, трохи занадто голосно. — У кіно це виглядало б як момент для поцілунку.
— А в житті — як момент для синця, — пробурмотіла вона, ховаючи усмішку.

Їхні коти, наче спеціально, у цей момент теж зіткнулися носами й… синхронно чхнули. Це було настільки кумедно, що обоє розреготалися, намагаючись стримати сміх долонями, аби не розбудити півміста.

Спостереження

Вони дісталися даху навпроти головної площі й причаїлися. Звідси відкривалася картина, яка змусила їх затамувати подих.

Десятки котів сиділи рядами на дахах і підвіконнях. Вони рухалися синхронно, як тіні у дивному танці: хвіст одного піднімався — і десятки хвостів повторювали. Хтось вигинав спину — і хвиля вигнутих спин прокочувалася вулицями.

— Вони… тренуються? — прошепотіла Ніа.
— Вони відтворюють… щось, — відповів Еріан. — Поглянь: це як репетиція.

Один кіт тягнув лапу вгору — і решта копіювали, як хор у театрі. Інший робив стрибок — і вся площа оживала стрибками. Це було моторошно й прекрасно водночас.

Небезпечний момент

Захоплена видовищем, Ніа нахилилася надто низько. Черепиця під ногою тріснула. Вона зойкнула й похитнулася вперед.

Еріан устиг схопити її за талію й різко підтягнути назад. Вони впали разом за димар, притиснувшись одне до одного. Її волосся ковзнуло йому по обличчю, його серце билося так гучно, що вона його чула.

— Ти сьогодні вирішила мене перевірити? — прошепотів він, стискаючи її міцніше, ніж треба було.
— Я просто… — вона зам’ялася. — Просто хотіла бачити ближче.
— Тоді наступного разу скажи — і я сам нахилю, — усміхнувся він.

Вона відчула, як щоки знову заливає жар, і швидко відвела погляд.

Кумедний хаос у місті

Унизу розгорталося справжнє шоу. Коти почали спускатися з дахів і копіювати людей на вулицях.

Один заліз у візок із хлібом і роздавав булки, точно імітуючи рухи продавця.
Інший став біля вітрини й «зображав» манекен, завмерши в безглуздій позі.
Ціла зграя повторювала вуличного музиканта: він грав на гітарі, а вони смикали лапами невидимі струни.