Глава 12. Детектив у хвості кота

Ніч Лунівейля була густою, як чорнило, і в цьому чорнилі тихо блимали ліхтарі. Місто, яке вдень кипіло від котячих дзеркал і людських здивувань, тепер видихнуло й наче сховалося під ковдрою темряви. Але в книгарні Ніа жодної ковдри не було: світло лампи падало на стіл, кружечки чаю холодніли на серветках, а тиша дзвеніла, як струна.

Вона сиділа, обійнявши руками плечі, а на самому плечі вмостилася її кішка — пухнаста сіро-біла хмаринка з плямками кольору старого паперу. Великі зеленувато-жовті очі кішки зосереджено стежили за тим, що робить господиня, і було важко сказати: хто тут розслідувач, а хто помічник.

На столі лежав згорток аркушів, які передав їй Гаель, колишній інженер із руками, що пахли залізом і чорнилом, і звичкою ховати усмішку під кашне. Він тоді мовив дивно й напівжартома:
— Тут правда, але вона трохи у хвості кота. Ти зрозумієш.

Аркуші інженера

Вона розгорнула перший аркуш і затримала подих. Пожовклий папір, краплі старої кави, які розтеклися, як маленькі сонця. Таблиця з колонками: «моторчик», «сигнал», «дзеркало». А поруч — дитячі, але дивні малюнки лапок.

— Він що, малював лапи замість підпису? — пробурмотіла Ніа.

Хмаринка нахилила голову, обнюхала аркуш і тихо «мрркнула». Ніа усміхнулася:
— Тобі теж здається, що він щось приховував?

Другий аркуш був точним кресленням автомата — того самого, що стояв унизу біля книгарні й загадково клацав ночами. Лінії були рівні, немов інженер креслив їх лінійкою під подих метронома. Але між шестернями й проводами сиділи намальовані коти: один на моторі, другий — обіймає гвинт, третій, нахабний, підморгує прямо з поля схеми.

— Він… грався? — здивувалася Ніа. — Чи давав підказки?

Третій аркуш був іще дивніший: формули, символи, рівняння. Але поруч — хвіст, намальований олівцем так старанно, що можна було розгледіти кожну волосинку. Біля нього підпис: «Сигнал проходить лише через плавність».

— Плавність… — повторила Ніа, торкаючись слова пальцем. — Це про рух? Чи про душу?

Її кішка, немов відповідаючи, провела пухнастим хвостом по зап’ястю Ніа. Дівчина тихо засміялася крізь тривогу.

Рисунки котів

Наступні аркуші нагадували не технічні схеми, а казки. Коти стояли на задніх лапах і вказували лапками угору. Коти тягнули довгу нитку, яка з’єднувала зірки. Коти були намальовані просто поверх формул — так, ніби математика не могла обійтися без їхньої участі.

Ніа нахилилася нижче, і внизу одного аркуша побачила крихітний напис, майже стертий:
«Коти бачать те, що ми забули. Дахи — їхні мапи. Довірся їм».

Її серце здригнулося.

— Дахи? Мапи? — прошепотіла вона.

Кішка дивилася на неї, як уважна бібліотекарка, що слухає нерішучого читача. Потім стрибнула на стіл, лапкою пересунула один аркуш на інший. І раптом стало зрозуміло: накласти два малюнки — і хвіст із формули перетворюється на криву лінію вулиці Лунівейля. Квартал, де стояла її книгарня.

— То це… мапа, — видихнула Ніа.

Кішка «мяу» — підтвердила, як експерт.

Несподіваний гість

У дверях тихо дзенькнув дзвоник. Серце Ніа стиснулося — пізня ніч, кого принесло? Вона інстинктивно прикрила аркуші рукою.

На порозі стояв Еріан. На плечі в нього висів рюкзак із полотнами, під пахвою — рулони паперу. На обличчі — втома й тепла усмішка.

— Ти ще не спиш? — м’яко спитав він.
— Не можу, — відповіла Ніа й, після паузи, додала: — У мене детектив у гостях.

Він підняв брову:
— А я думав, у тебе тільки коти ночують.

Його чорний кіт одразу зайшов усередину, переступив через поріг, наче генерал, і скочив на стіл. Папір зашелестів, і кіт спробував схопити аркуш зубами.

— Гей, не їж докази! — вигукнула Ніа, засміявшись.

— Він любить інтригуюче, — знизав плечима Еріан і підійшов ближче.

Напруга

Він нахилився до креслень так близько, що його плече торкнулося її плеча. Від його сорочки пахло фарбою й трохи димом, і Ніа відчула, як її щоки теплішають. Вона поспішила зосередитися на аркушах.

— Бачиш? — вказав він пальцем. — Ці лінії схожі на дахи. А ці коти… вони ніби ведуть нас угору.

— Думаєш, Гаель хотів, щоб ми… пішли за котами? — прошепотіла вона.
— Думаю, нам доведеться вилізти на дахи, — відповів він, поглянувши на неї так, що серце її закалатало ще швидше.

Вона відчула, як усередині одночасно народжується страх і щось нове, тепле, небезпечне.

Філософія серед креслень

Ніа притиснула руку до аркушів:
— Я завжди вірила, що знання — у книгах. А тепер… коти тримають ключ. Чи, може, ключ до нас самих?

Еріан кивнув, його чорний кіт муркотів поруч, ніби підтакував.
— Бути собою, мабуть, і означає йти за тим, що тягне хвіст, — сказав він. — Не за тим, що підказує логіка.