Глава 11. Книгарня під атакою хвостів

Ранок почався звично: запах старого паперу, гарячий пар від лавандової кави з сусідньої кав’ярні і тихий стукіт по клавішах касового апарата. Але цього ранку «звично» швидко перетворилося на веселе безладдя: котячі дзеркала вирішили оголосити власну культуру читання.

Коти «захоплюють» книги

Спочатку це було майже непомітно. Одна кішка звично вмостилася на відділі поезії — і, здавалось, стежила за ритмом рядків. Інша повільно пробиралася між дитячими книжками, цілувала краєм мордочки м’яку сторінку й лягала, немов знак схвалення. Але згодом усе перетворилося на справжню котячу революцію: вони почали вибирати книги за людей.

Бабуся Соломія зайшла за римованими рецептами — і її кіт з-під полиці викотив тоненьку книжечку з рецептами пиріжків, ще й лапкою ткнув її в обкладинку.
— Оце так порадник, — здивувалася бабуся. — Мабуть, тепер ти мене ще й навчиш, як тісто місити?
— Мрр! — гордо підтвердив кіт.

Літній чоловік Іларій прийшов на йогу — і його кіт зайняв місце в розділі філософії, шарудячи старими томами.
— То, може, ти натякаєш, що просвітлення важливіше за розтяжку? — спитав Іларій, і кіт солідно кивнув хвостом, мов професор.

Діти, що прийшли за пригодами, знайшли книжку з таємними дверцятами — саме ту, на якій зручно вмостився рудий хвостик Ліаниної кішки. Хлопчик простяг руку, а кіт, ніби актор, урочисто «передав» йому книгу лапкою.

Ніа стояла в проході й дивилася на все це, ніби режисерка, яка випадково потрапила на постановку власної п’єси. В руках у неї був блокнот, пальці стискали обкладинку, а серце билося швидше, ніж зазвичай. Вона відчувала одночасно захоплення і тривогу: книжки — її світ, але тепер коти стали його співрежисерами.

— Оце так рекомендації! — засміявся Ярек, підсмикуючи вус. — Рекомендована література від хвоста — новий тег у каталозі.

— Ага, — підхопила Мірка. — І дайте мені один «капелюх на дні»… ой, це не до теми, — вона сама ж розсміялася й махнула рукою. — Ніа, твої коти краще знають читача, ніж ми всі разом.

Ніа підсміхнулася, але в душі відчула: треба брати ситуацію під контроль.

Її кішка — сіро-біла хмаринка з плямками кольору старого паперу й великими зеленувато-жовтими очима — сиділа на плечі, мов маленька королева-бібліотекарка. Вона суворо спостерігала, як господиня повертає книги на місце. Коли Ніа піднімалася на драбину, кішка рухалася слідом по пазах книг, підказуючи лапкою: «Ось сюди».

— Ти наче керівник сцени, — прошепотіла Ніа. — Сьогодні всім ролям підходить хвіст.

Сюрприз: Еріан і його кіт

І раптом на порозі з’явився Еріан. Він стояв, опершись плечем об дверну раму, з усмішкою, у якій ховалося ледь відчутне лукавство. Поряд із ним крокував чорний кіт із білою плямою на морді — той самий «генерал» із підвіконня.

— Виглядає як прем’єра, — сказав він, показуючи на хаос на полицях. На фартуху у нього залишилися сліди фарби, а з кишені стирчали два зламані пензлики.

— У нас сьогодні фестиваль «систематизації за настроєм», — відповіла Ніа й вказала на полиці: там книжки стояли не за авторами, а за емоціями — смуток окремо, радість окремо, романтика в центрі.

Еріан підійшов ближче. Його погляд ковзнув по її руках, які ніжно тримали старий том, і по локону, що вибився з-під шарфа й торкнувся щоки. Він дістав тонку стрічку й простягнув.
— Ось, — тихо мовив. — Щоб не заважало.

Їхні пальці торкнулися — коротко, але цього було достатньо, щоб щоки Ніа зашарілися. Вона видихнула сміхом і сховалася за книжкою, але серце калатало гучніше, ніж стукіт друкарської машинки у сусідньому кабінеті.

— Ти весь час такий врівноважений, — буркнула вона.
— А я весь час спостерігаю, — відказав він. — Іноді з мотузкою, іноді з книгою.

Ранкові катастрофи

Одна кішка видерлася на полицю з антикварними книгами й почала виштовхувати томики. Серед них було старовинне видання «Історія міста». Книга похитнулася й почала падати.

— Ні! — крикнула Ніа й кинулася вперед. Вона встигла зловити том, але послизнулася. У ту ж мить Еріан підхопив її за руку. Вони обидва завмерли на кілька секунд — очі в очі, пальці в пальці.

— Ого, — прокоментував хтось із відвідувачів. — Це не амур, це доставка книжок із обіймами.

Ніа почервоніла ще дужче.
— Я… дякую, — прошепотіла вона.
— Завжди радий врятувати літературу. І тебе, — додав він з усмішкою.

Діти, хвости й сміх

Діти ганяли між полицями, розмахували шнурівками й сміялися. Коти повторювали за ними: стрибали за шнурками, бігали слідом, навіть копіювали їхні падіння.
— Мамо, дивись, він так само перечепився, як я! — вигукнув хлопчик, а його кіт лежав на спині, театрально простягнувши лапи.

У центрі книгарні маленька Маша розгорнула казку й почала читати вголос. Її кішка сиділа навпроти, уважно дивилася і навіть перегортала сторінки лапкою. Інші коти оточили їх півколом, і вийшов справжній театр із хвостами й казками. Люди аплодували, сміялися, хтось плакав від ніжності.

Філософія під шум сторінок

Коли гамір трохи стих, Ніа сіла за прилавок і почала писати:
«Сьогодні коти переставляють книги за відчуттями. Вони ніби читають нас зсередини. Якщо люди — це історії, то коти — пунктуація. Вони вирішують, де пауза, де знак оклику, де знак питання».