Глава 10. Коти й романтика на підвіконні

Вечір упав на Лунівейль, наче хтось накинув на місто шарф із золотих і мідних ниток. Ліхтарі горіли нерівно, мов старі свічки, а підвіконня перетворилися на сцени: там виступали кішки — статні актори зі своїми хвостами-прапорами. Вони сиділи на краю вікон, виблискували очима й наче обговорювали між собою, які ролі отримали на цей вечір.

Ніа стояла біля вітрини книгарні, загорнута в улюблений кардиган, із блокнотом під пахвою. Її кішка — пухнаста сіро-біла хмаринка з плямками кольору старого паперу — вмостилася на зовнішньому підвіконні. Вона сиділа, наче справжня бібліотекарка свого кварталу: трохи сумна, трохи кумедна, але надзвичайно уважна до кожної дрібниці. Зеленувато-жовті очі дивилися на світ так, ніби в кожному каштані вона бачила маленьку історію.

Вона простягала лапку й ловила повітря — чи то листя, чи то думки Ніа, що кружляли над нею.

— Ну що, знову граєш у королеву підвіконня? — тихо всміхнулася Ніа.
Хмаринка кліпнула очима. І дівчина чомусь відчула, що це — підморгування.

Усе йшло своїм ходом. Аж доки фасад навпроти не підкинув сюрприз. Вітер зірвав величезний рекламний банер, що коливався, немов гігантський прапор. Тканина з шумом полетіла вниз і зачепилася за підвіконня. Кішка Ніа, не втримавшись, стрибнула до нього й вчепилася кігтиком.

— Не смій! — крикнула Ніа, але її голос розчинився у вітрі.

Кігтик застряг. Шерсть піднялася дибки. Лапки ковзнули. І ось уже кішка балансувала на вузькому карнизі над темним двориком.

— Вона впаде! — гукнув хтось із перехожих.
— Викличте рятувальників!
— Знімай! Знімай на відео!

Натовп збирався під вікнами, але допомогти ніхто не міг. Серце Ніа билося так, що їй здавалося — ще трохи, і воно вирветься з грудей. Вона притисла блокнот до себе, пальці тремтіли, а в очах стояли сльози.

І саме тоді на даху з’явився він.

Еріан.

Його обличчя освітив ліхтар: трохи втомлене, але усміхнене, мов у людини, яка звикла знаходити вихід там, де інші бачать кут. На плечі — рюкзак, із якого стирчала мотузка й карабін.

— Тримайся! — вигукнув він. Його голос був рівний, теплий, і дивно — він заспокоїв і кішку, і Ніа водночас.

— Ти що, альпініст? — захрипло запитала вона, витираючи сльози рукавом.

— Колишній садівник дахів, — відповів він, в’язавши вузли. — Тренував квіти триматися на висоті. Тепер от… черга за котами.

Натовп унизу загомонів:
— Це ж той художник із площі!
— Художник? Та він зараз більше на каскадера схожий!

Еріан спускався впевнено, рухи його були точними, як мазки пензля по полотну. Ніа дивилася на нього й відчувала, як у грудях росте захоплення. Вона знала його з кав’ярень, зі скетчбуками, але це був новий Еріан: сміливий, ризиковий, живий.

А поруч, ніби тінь, з’явився його кіт: чорний, із білою плямою на морді, мов мазок пензля. Він застрибнув на сусідній карниз і дивився вниз суворо, як генерал на полі бою.

Хмаринка, побачивши його, вигнула спину й голосно зашипіла.
— Почалося, — хтось у натовпі розсміявся. — Котяча дипломатія.

Чорний кіт відповів не менш голосним «шшшш». Дві пухнасті тіні на стіні скидалися на грозові хмари.

— Оце так знайомство, — кинув Еріан, не відводячи рук від мотузки. — Вони нас відображають: спершу сварка, потім… хто знає.

Він нахилився ближче й заговорив до кішки Ніа м’яко:
— Ну ж бо, Хмаринко… — він навмисне назвав її так, немов це було чарівне слово. — Я люблю щасливі фінали.

Кішка ще раз сіпнулася, але коли він простягнув руку й тихо додав:
— Ти ж не хочеш підвести свою господиню, — її погляд змінився. Вона дозволила підхопити себе під животик і пригорнути до грудей.

Ще мить — і вони стояли на даху. У натовпі вибухнули оплески, хтось навіть засвистів. Ніа відчула, як по щоках течуть сльози полегшення.

Коли він спустився й передав їй кішку, вона вигукнула:
— Ти божевільний!

— Це комплімент? — підморгнув він.

— Це… рятівник, — відповіла вона, і їхні пальці зустрілися. У долонях пробігла тепла іскра.

Але вистава не закінчилася. Чорний кіт Еріана стрибнув ближче.
— Шшшш! — випустила своє обурення сіро-біла хмаринка.
— Мррррр! — відповів чорний.

Вони обмінялися лапами, як дуелянти. Натовп вибухнув сміхом.

— Миротворці потрібні? — жартома вигукнув Еріан.

Він кинув між ними мотузочку. І сталося диво: обидва одночасно припинили сварку й накинулися на іграшку. За хвилину вони вже грали разом, ніби сварки й не було.

— Бачиш? — прошепотіла Ніа, витираючи сльози. — Вони нас перевершують.

— Вони вже домовилися, — кивнув він. — А нам ще доведеться.

Пізніше вони сиділи в «Сові на даху». Пиріжки парували, чай пах грушами й чебрецем.

— Грушевий кращий, — уперто сказала Ніа.
— Ти просто не розумієш велич чебрецю, — відповів він.

Вони сперечалися й сміялися, торкалися носками під столом, а їхні коти вже муркотіли в унісон.