Глава 9. Хаос котячих дзеркал

Лунівейль прокинувся того ранку не під спів пташок і не під дзвін кавових чашок у кав’ярнях. Він прокинувся під хор… котячих звуків. «Мрр», «мяу», «шшш» — ці голоси розліталися вулицями, змішуючись із кроками людей, гомоном ринку й гуркотом трамвая. Але справа була не лише в тому, що котів стало більше. Вони почали поводитися, як… мешканці міста. І це вже було не просто кумедно — це ставало схожим на дивне театральне дійство, де коти отримали головні ролі.

Дзеркала на вулицях

На ринку біля площі бабця Соломія сварилася з продавцем за ціну яблук. Її голос дзвенів так, що навіть ваги тремтіли. Поруч її котячий двійник дряпав лапами по тій самій вазі, намагаючись «перевірити», чи справді яблук рівно кілограм. Його хвіст смикався, мов метроном, задаючи ритм суперечці.

— Та що це за неподобство, — зітхав продавець, витираючи піт із лоба. — У вас навіть кіт торгується!

— Бо чесність понад усе, — гордо відповіла Соломія, ніби це була переможна репліка в суді. І, підхопивши свого кота під пахву, гордо пішла геть.

Кіт обурено «мрркнув», наче додавав: «І яблука недозрілі!»

Біля бібліотеки студентка Ліана поспішала на лекцію. Її шнурок знову розв’язався, і вона бігла сходами, раз у раз перечіпаючись. Її руда кішка-двійниця, не відстаючи ні на крок, робила те саме — перечіпалася лапами й кумедно гепалася на рівному місці.

— Два однакових урагани! — вигукнув перехожий.

— Це ж як у мультфільмі: дубль перший, дубль другий! — додала дівчинка з рюкзаком.

Ліана почервоніла, але розсміялася. А кішка гордо випрямилася, ніби демонструвала: «Я теж студентка. І теж маю право спізнюватися!»

А на іншому кінці міста пан Іларій знову медитував на лавці. Його рухи були плавні, розмірені, ніби він сам був гілкою старого дуба. А його кіт-йог сидів поруч у позі, яка була чимось середнім між «лотосом» і «згорнутим рулетом». Він закривав очі й видавав глибоке «мммррр», що звучало як мантра. Голуби, замість тікати, спостерігали в тиші, ніби на лекції з філософії.

— От якби мені таке терпіння, — пробурмотів хлопчина з сусідньої лавки, дивлячись на кота.

Кумедні катастрофи

Проте кумедне не завжди залишалося безпечним.

У кав’ярні «Сова на даху» відвідувач залишив чашку з капучино на підвіконні. Його кіт-двійник, білий із чорними плямами, сів поруч і почав копіювати звичку господаря — сьорбати. Він так старанно тягнувся мордочкою до горнятка, що перекинув його. Чашка полетіла вниз просто на голову велосипедистові.

— Гей! — закричав той, зупинившись і витираючи волосся, мокре від кави. — Це вже третя кавова атака за тиждень!

— Перепрошую! — вигукнув власник кота, хапаючи його на руки. — Він просто занадто… схожий на мене.

— А ви, може, менше сьорбайте! — огризнувся велосипедист і поїхав далі, залишивши за собою запах еспресо.

А у сквері маленький хлопчик грав у хованки зі своїм котячим двійником. Хлопчик заліз у кущі — і кіт теж. Але в кущах було надто тісно: і хлопчик, і кіт застрягли. Хлопчик реготав, а кіт із серйозним обличчям намагався виштовхнути його лапами, хоча сам був не в кращій ситуації.

Врятувати їх довелося пожежникам, які прибігли з драбиною й сміхом так гучним, що він лунав на всю вулицю.

— Це вже не місто, а цирк, — бурмотіла тітка Пелагея, спостерігаючи з вікна. Її кіт-двійник сидів поруч і, як і вона, бурмотів під ніс: «Цирк, цирк». — Скоро кіт буде платити за мене комуналку.

Нотатки Ніа

Ніа тим часом ходила вулицями з блокнотом. Її кішка йшла поруч, наче напарниця-дослідниця. Вона записувала все:

«Коти почали дублювати дрібні звички людей: хтось гризе олівець — кіт гризе ручку. Хтось чхає — кіт робить те саме. Це виглядає смішно, але водночас… лячно. Бо що буде, коли вони почнуть копіювати не лише звички, а й рішення? Наші слабкості? Наші страхи?»

Вона зупинилася біля фонтану. Дві школярки робили фото, складаючи руками «сердечка». Їхні коти-двійники підняли лапки й спробували повторити той самий жест. Вийшло незграбно, але сміх лунав так, що навіть вода у фонтані, здавалося, підстрибувала.

— Цікаво, — промовила Ніа вголос, — може, ми самі стали дзеркалами для них?

Хмаринка подивилася так уважно, що дівчина мимоволі посміхнулася. У тому погляді було щось глибше, ніж просто «мяу».

Несподіванка

Та справжній хаос настав увечері.

На центральній площі коти зібралися самі собою. Вони розташувалися рядами, повторюючи рухи людей. Хтось грав на гітарі — кіт дряпав струни дитячої іграшкової гітари, знайденої десь під лавкою. Хтось читав вірші — кіт поруч «мрркнув» на кожну паузу, ніби ставив свої акценти. Двоє підлітків сперечалися, розмахуючи руками, і їхні коти почали дзеркально дряпатися лапами в повітрі.

— Бачили? — кричав чоловік із фотоапаратом. — Це ж справжній котячий хор!
— А я б сказав — репетиція повстання, — прошепотів інший.

Місто вибухало сміхом, але разом із тим у повітрі відчувалася тривога.
— Якщо вони все це запам’ятовують… що буде завтра? — хтось нервово стискав пальці.
— Може, це просто гра? — сміялися інші.
— А якщо ні?.. — тихо шепотіла Ніа й стискала блокнот так, що аж пальці побіліли.