Глава 8. Кішка, що знає всі секрети

Лунівейль уже пахнув справжньою осінню: мокре листя липло до підошв, каштани гриміли об бруківку, а вікна кав’ярень дихали теплом і парою. Усе місто наче обіймало кожного, хто виходив на вулицю, і водночас трохи кепкувало — бо воно любило жартувати зі своїх мешканців.

Ніа думала, що найбільше загадок приносить автомат. Але виявилося: ще більші загадки — її власна кішка.

Кішка, що знає занадто багато

Кішка почала поводитися дивно. Щоранку, варто було Ніа лише спустити ноги з ліжка, як на підлозі її вже чекав пухнастий цензор із суворим поглядом.

— Доброго ранку, — пробурмотіла вона, тягнучись за шкарпетками.

У відповідь пролунало чітке «мрр» — саме біля тієї пари, де на п’яті була дірка.

— Ти… знущаєшся? — нахилилася Ніа, піднімаючи їх. — Ти ж знаєш, що я завжди беру ці, коли запізнююсь.

Хмаринка сіла рівно, хвіст поклала навколо лап і примружила очі, наче суддя на процесі.

— Ну-ну, пані, ви ж розумієте, що у вашому житті є дірки й не тільки в шкарпетках, — сказала б вона, якби мала людський голос.

Ніа засміялася і натягнула їх попри все, бо поспішала. І саме цей сміх полегшив їй ранок.

У книгарні стало ще цікавіше. Коли вона забувала ім’я покупця, кішка тихо підштовхувала її ногою саме в ту мить, коли треба було щось сказати.

— Доброго дня… Оксано? — несміливо мовила Ніа.

Очі клієнтки загорілися:
— Ви пам’ятаєте мене!

Ніа ледь не пирснула від сміху. Вона глянула вниз, де Хмаринка вже вдоволено вилизувала лапку, ніби казала: «Ти мені завдячуєш».

— Авжеж, пам’ятаю, — повторила Ніа вголос.

З кожним днем вона все більше переконувалася: ця істота знає про неї не лише звички, а й приховане. Наче хтось підклав у котячі очі ключі від усіх її замків.

Комічна пригода

Одного разу, коли Ніа поспішала до бібліотеки, Хмаринка проявила себе ще яскравіше.

Осінній вітер розкручував каштани, шарф ліз у рот, волосся заплутувалося у гілках. Вона тримала блокнот міцно, притиснувши до грудей, бо хотіла записати ідею по дорозі.

Кішка йшла поруч по парапету, балансуючи, як канатохідка. Потім — стриб на лавку, далі на урну, і ще вище — на кам’яну тумбу, майже на рівні грудей Ніа. Вона вмостилася, здавалося, щоб просто подивитися згори.

— Без витівок, добре? — попередила Ніа.

І саме в цю мить Хмаринка різко нахилилася, зубами схопила край обкладинки блокнота й смикнула.

— Ей! — вигукнула Ніа, але було пізно.

Кішка, затиснувши блокнот зубами, мов справжній злодій, рвонула уперед. Вона бігла парапетами, стрибала по лавках, змахувала голубів, які здіймалися хмарою, й навіть пробігла по чиємусь столикові біля кав’ярні, збивши склянку з соком.

— Гей! — закричав хлопець, але, побачивши картину, розсміявся. — Це шоу чи репетиція цирку?

Ніа мчала за нею, спотикаючись об каштани й намагаючись не втратити рівновагу.

— Стій! Там мої думки! — кричала вона, махаючи руками.

— Дивись, справжня гонитва! — верещали діти, аплодуючи.

Навіть бабуся Пелагея на балконі грюкнула ложкою об каструлю:
— Давай, дівчинко, не дай йому втекти!

Хмаринка застрибнула на лавку просто до групи студентів. Вона урочисто розгорнула блокнот лапою, ніби відкривав книгу в театрі, і ткнув носом у сторінку:

«Іноді я боюсь, що ніколи не зрозумію, ким хочу бути насправді».

Студенти зачитали вголос, і площа вибухнула сміхом.

— Ну нічого собі відвертість! — підморгнув один.
— Так, щоденник-філософ! — вигукнула інша.
— Гей, може, це готовий маніфест? — долучився третій.

Ніа, червона, як стиглий яблук, нарешті вихопила блокнот. Вона ще відчувала на собі десятки усмішок і захоплених поглядів.

— Зрадниця, — прошепотіла вона до кішки. — Це ж мої приватні думки!

Хмаринка спокійно «мрркнула», скосивши очі на студентів, наче казала: «Але тепер вони знають тебе справжню. І це не страшно».

І справді: замість образи Ніа раптом відчула полегшення. Сміх був лагідним, теплим. Ніхто не глузував, радше співчував і співпереживав. Навіть бариста з найближчої кав’ярні виглянув і підняв горнятко:
— За чесність! — вигукнув він.

Люди засміялися ще голосніше, і раптом їй стало легко.

Філософські роздуми

Ввечері, вже вдома, Ніа довго сиділа над тим самим блокнотом. Вона написала:

«Моя кішка знає всі мої секрети. Вона підставляє мене, але робить це так, що я раптом бачу: мої страхи не такі страшні, якщо поділитися ними з іншими. Може, автомат дав нам не двійників, а… тих, хто лікує наші тіні? Хто витягає назовні те, що ми ховаємо навіть від себе?»

Рука тремтіла, але серце билося швидше, ніж зазвичай.

Кішка піднялася на стіл, акуратно поклала лапу на блокнот і довго дивилася в очі Ніа. У її погляді було щось глибше, ніж просте муркотіння. Там ніби світилися всі ті відповіді, які вона так боялася почути.

— Гаразд, — усміхнулася Ніа крізь хвилювання, погладивши її по спині. — Якщо ти — моє дзеркало, тоді час навчитися дивитися в нього без страху.

Хмаринка зручно вмостився на підвіконні, підмальований світлом ліхтаря. Надворі каштани падали, наче маленькі дзвоники, а місто готувалося до нової хвилі абсурду.

Ніа відчувала: тепер її пригоди тільки починаються. Бо якщо один кіщка знає всі твої секрети — що буде, коли таких котів стане сотні?