Глава 7. Пошуки підказок у кав’ярнях і сміттєвих баках

Вересень у Лунівейлі вже тягнувся до середини: місто пахло мокрим листям, кавою й трохи залізом після дощів. Повітря мало присмак іржі та кориці — наче осінь заварила для себе власний чай. Ніа знала: якщо автомат справді щось приховує, то підказки розсипані не лише в ньому самому. Місто було занадто живим, щоб мовчати.

Кав’ярні

Спершу вона пішла в кав’ярню «Сова на даху» — місце, де бариста завжди малював на каві загадкові символи.

— Сьогодні для вас — хвіст дракона, — урочисто сказав він, простягаючи латте з химерною піною, схожою на спіраль.

— Це… хвіст? — примружилася Ніа.

— Ну, або карта метро. Або схема ваших майбутніх пригод. Як подивитися, — підморгнув він, втираючи піну з вуса.

Кішка Ніа тим часом стрибнула на підвіконня й почала роздивлятися меню. Вона лапою ткнула саме в позицію «чай з корицею».

— Бачите? — зрадів бариста. — Навіть ваша кішка знає, що вам треба.

— Вона завжди все знає, — зітхнула Ніа й занотувала в блокнот: «Підказки можуть ховатися в дрібницях. Навіть у пінистих драконових хвостах».

Бариста нахилився до неї й пошепки додав:
— Кажуть, у кожному символі є маленький жарт від міста. Розгадати їх важко, але цікаво.

Ця фраза запала їй у пам’ять.

Сміттєві баки

Після кав’ярні вони з кішкою попрямували до старих сміттєвих баків у дворі. Там завжди можна було знайти «скарби»: хтось залишав газети, хтось — старі листівки, а хтось — недопиті ідеї.

Ніа обережно перегортала пожовклі папери, поки кішка ретельно обнюхувала кожен клаптик.

— Ти серйозно шукаєш там натяки? — пролунало з-за спини.

Вона озирнулася — перед нею стояв хлопчина років десяти з собакою на мотузці. Собака дружньо обнюхував кота, кіт спокійно дивився йому в очі, ніби проводив психологічний експеримент.

— Так, — відповіла Ніа, — іноді саме тут можна знайти найцінніше.

— Наприклад?

— Наприклад, вчора я знайшла список покупок із чужого життя: «хліб, молоко, фарба, нитки, котячий корм». І подумала: а може, це й є справжня історія про людину.

Хлопчик замислено кивнув.
— Ага. А ще тут можна знайти старий м’яч. Якщо пощастить.

Вони обоє засміялися, і цей сміх був щирішим за будь-які підказки.

Хмаринка тим часом витягла з купки паперу клаптик із дивним написом: «КОТИ — ЦЕ МИ».

Ніа завмерла. Це вже не здавалося випадковістю.

Бібліотека і старі магазини

У бібліотеці панувала тиша, яку час від часу порушувало лише гортання сторінок. Там вона натрапила на стару книжку про міфологію з розділом «Тварини-двійники».

— Як ви її знайшли? — здивувалася бібліотекарка. — Ця книжка давно загубилася між полицями.

— Вона сама знайшла мене, — відповіла Ніа, і їй здалося, що кішка підморгнула з підвіконня.

У магазині старих речей продавчиня витягла ключ із крихітною гравіюванням котячої лапки.

— Він давно лежав тут без господаря, — сказала вона. — Може, вам знадобиться.

Ніа поклала ключ до кишені, і серце її стукнуло швидше.

Зустріч з інженером

Але справжнє диво трапилося у дворику біля автомата. Ніа присіла на лавці, втомлено гортаючи записи. Кішка дрімала поруч, згорнувшись клубком.

— Ви занадто серйозно до цього ставитеся, — раптом пролунав голос.

Ніа підвела голову й побачила чоловіка. Йому було під п’ятдесят. Високий, худорлявий, з сивиною на скронях. На переніссі — великі круглі окуляри, які весь час з’їжджали вниз. Його пальці були в чорнилі, на піджаку — сліди крейди й олії. Очі світлі, уважні, ті самі, що бачили формули там, де інші бачили лише хаос.

На його плечі сидів кіт. Сірий, з білою смужкою на морді, яка нагадувала креслярську лінійку. І цей кіт був настільки схожий на чоловіка, що Ніа мало не розсміялася.

— Ви… інженер? — обережно спитала вона.

— Мене звати Гаель, — відповів він, поправляючи окуляри. — Дехто називає мене інженером, інші — диваком. Але насправді я більше слухаю котів, ніж креслю механізми.

— А це ваш кіт?

— Автоматичний, — Гаель легенько постукав пальцем по котячій спині. — Вийшов із того ж автомата, що й ваш. Я натиснув кнопку п’ять років тому. Відтоді я точно знаю: коти — це ми, а ми — коти.

Кішка Ніа підняла голову й глянула на нього так, ніби погоджувалася.

— Але що це все значить? — запитала Ніа.

— Це значить, — відповів Гаель, сідаючи поруч, — що автомат не просто машина. Він — дзеркало. Іноді показує наше смішне, іноді — наше страшне. А іноді те, чого ми самі про себе не знали.

Він розгорнув свій зошит: там були малюнки котів, формули, схеми, навіть уривки віршів. Деякі сторінки були заляпані кавою й фарбою.