Глава 6. Коти й мешканці, що дублюють себе

Осінь у Лунівейлі розкривалася дедалі яскравіше. Листя падало не просто з дерев — воно наче влаштовувало власні репетиції польоту, кружляючи в повітрі, немов актори з танцювального гуртка. Вулиці шелестіли, балкони пахли сушеними травами й кавою, і навіть старі ліхтарі здавалися учасниками великого вистави.

А коти… коти почали повторювати людей так відверто, що вже ніхто не сумнівався: автомат щось задумав.

Літній чоловік і його кіт-йог

Першим став старий пан Іларій. Йому було за сімдесят, він ходив у простій вишитій сорочці й щоранку виходив у двір робити вправи йоги. Його рухи були неквапні, але в них було стільки гідності, що навіть горобці замовкали, спостерігаючи.

Одного дня сусіди помітили: біля нього стоїть кіт. Точніше — кіт із тим самим спокійним поглядом, що й сам Іларій, з такою ж білою плямою на «грудях-сорочці». Кіт зосереджено сів у позу лотоса (ну, наскільки кіт може сісти у позу лотоса) і почав синхронно з господарем «дихати» — роздувати боки і видихати повітря з муркотінням.

— Ви тільки гляньте! — вигукнула сусідка Аліна, тримаючи відро з яблуками. — У пана Іларія навіть кіт медитує!

— Це не кіт, а просвітлений, — поправив хтось із балкона.

— Та я ж казав, — втрутився інший сусід, — він у нас у дворі головний гуру! Тепер і кота навчив.

Іларій лише посміхнувся й кивнув. А кіт, у відповідь, теж повільно кивнув, ніби підтверджуючи: так, ми тут обидва знаємо, що робимо. І від цього вся вулиця вибухнула сміхом — але теплим, доброзичливим.

Студентка й кішка-панікерка

Другою була студентка Ліана. Вона завжди поспішала: запізнювалася на лекції, втрачала ключі, плутала каву з чаєм. Її сумка завжди виглядала так, ніби там вибухнув паперовий вулкан.

Одного разу, після натискання кнопки, з автомата вийшла кішка, яка була її віддзеркаленням — маленька, руда, із завжди розкритими від здивування очима.

Ліана бігла на лекцію — кішка бігла поруч, перечіпаючись об власний хвіст. Ліана шукала заліковку в сумці — кішка перевертала всі її зошити. Ліана впустила ручку — кішка схопила її зубами і понесла назад.

— Я в шоці, — стогнала Ліана, — тепер у мене є друг, який ще більший панікер за мене!

— Це не друг, це твій дзеркальний всесвіт, — пожартував одногрупник, ледь не падаючи від сміху. — Уявляєш, якщо вона теж почне здавати іспити?

— Ой, не жартуй! — закричала Ліана. — Якщо вона складе швидше за мене, я офіційно здамся життю!

Кішка у відповідь «нявкнула» так обурено, що вся група ще довго реготала.

Художник і кіт-експресіоніст

А от Еріан, звісно, не втримався. Після розмови з Ніа він справді натиснув кнопку — і за кілька хвилин із автомата вийшов кіт. Точніше — чорний кіт із білою плямою на морді, яка виглядала, наче відбиток мазка пензля.

— Оце так, — тільки й промовив Еріан. — Він ніби вийшов із моєї картини.

Кіт одразу ж стрибнув на мольберт і провів хвостом по полотну. Від хвоста залишилася смуга фарби.

— Ну все, — засміявся художник. — Я більше не сам. Тепер у нас арт-дует.

— А як же конкуренція? — підколола Ніа, яка якраз проходила повз.

— Якщо він малює краще за мене, — серйозно відповів Еріан, — то нехай підписує полотна власною лапою.

Сусіди реготали, дивлячись, як кіт сидить поруч із господарем у капелюсі (так, він справді вкрав маленький іграшковий капелюшок у сусідської дитини) і вдивляється в полотно, ніби оцінює мазки.

— Це не кіт, це критик! — вигукнула бабуся Пелагея.

Вечірка котів на підвіконні

Одного вечора сталося неймовірне: всі ці коти-двійники зібралися на підвіконнях будинків. Вони сиділи рядочком, як глядачі в театрі: кіт-йог поважно тримав лапи, кішка-панікерка то вставала, то сідала, то скидалася на клубок нервів, кіт-експресіоніст намагався лапою вималювати візерунок на шибці.

До них приєдналася й кішка Ніа. Вона сіла посередині, подивилася на всіх і так серйозно «мрркнула», що інші завмерли. Було схоже на збори котячої ради.

— Це ж… справжня вечірка котів! — сміялася бабуся Пелагея з балкона. — Дивіться, вони там голосують!

— Голосують? — перепитав хтось ізнизу. — Та вони ще й правила нові ухвалюють!

Ніа (людська) стояла внизу й дивилася вгору, відчуваючи, що бачить щось абсолютно абсурдне й абсолютно прекрасне. Вона навіть прошепотіла:
— Це вже не мої сни. Це реальність, яка мене перегнала.

Кішка обернулася й зустріла її погляд. І в тому погляді було відчуття: «Ми вже не просто твоє дзеркало. Ми — дзеркала цілого міста».

Нотатки

Пізніше, вдома, Ніа відкрила блокнот.
«Цікаво, — писала вона, — скільки котів можуть одночасно імітувати людей? І хто тут імітує кого насправді? Люди стають схожими на своїх котів, коти — на людей, і ця межа стає розмитою. Може, автомат не створює копії, а просто витягує назовні те, що давно в нас сидить?»