Глава 5. Перший дзвінок пригоди

Вересневий полудень у Лунівейлі був теплим, але вже трішки сонним. Повітря пахло кавою, листям і фарбою — бо Еріан знову щось малював на своєму балконі. Люди неквапом пересувалися вулицями: хтось із пиріжком у серветці, хтось із книжкою під пахвою. І серед цього неспішного ритму тихо гудів він — котовтомат.

Ніа весь ранок намагалася зосередитися на книгарні: розкладала нові видання, допомагала покупцям вибрати подарункові книжки, записувала в блокнот кумедні вислови дітей. Але очі весь час самі ковзали до вітрини, за якою блимав знайомий силует автомата. Усередині в неї жевріла думка: «Це просто дивна реклама? Чи… щось більше?»

Кішка Ніа теж була дивно зосереджена. Вона сиділа на стосі романів і уважно дивилася саме туди, де крізь шибку виднівся автомат. Здавалося, вони обидві відчували, що цей об’єкт уже став частиною їхнього життя.

— Ти ж теж думаєш про нього, га? — прошепотіла Ніа до своєї пухнастої «версії 2.0».
Хмаринка повільно кліпнула очима, і цього було досить, щоб Ніа вирішила: сьогодні вона має підійти ближче.

Дослідження автомата

В обідню перерву вона не витримала. Взявши блокнот і чашку чаю в термокружці, Ніа рушила до розі, де стояв загадковий автомат. Її кішка, ніби знала план, випередила господиню й сіла біля апарата, наче охороняла його від усього світу.

— Ну що, ти теж шпигуєш? — усміхнулася Ніа, нахиляючись до неї. — Гаразд. Будемо вивчати разом.

Вона пройшлася навколо автомата, обережно торкаючись його корпусу. Метал був теплий, ніби апарат дихав.
«Матове скло. Кольори змінюються — від смарагдового до мідного. Запах — пряний, м’ята з корицею. Шум — легкий, але наче пульс», — записала вона в блокнот.

Хмаринка тим часом натискала лапкою дрібні кнопки, і апарат тихо підсвічувався, ніби визнавав її своїм.

— Ого, ти швидше знаходиш контакт, ніж я, — пробурмотіла Ніа. — Ще трохи, і він почне муркотіти у відповідь.

Її серце билося швидше. Вона присіла, потім обережно лягла на тротуар, щоб роздивитися автомат знизу: чи є там хоч якась щілина, болти, сліди монтажу. Звідти було видно лише м’яке сяйво, що струмувало з невидимого механізму, і дивний знак, схожий на спіраль.

— Ти в мене параноїк, — пожартувала вона сама з собою, — але хтось мусить це робити.

Перехожі кидали здивовані погляди: дівчина в светрі лежить на землі, занотовує щось у блокнот, кішка сидить поряд і виглядає, ніби видає їй інструкції. Але в Лунівейлі це не виглядало дивиною: тут звикли, що абсурд — частина життя.

Зустріч з Еріаном

І саме в цей момент над нею пролунав знайомий голос:

— Тобі допомогти, чи ти нову асану вигадуєш?

Ніа здригнулася й підняла голову. Над нею схилився Еріан, із плямою зеленої фарби на щоці й капелюхом, який тримався на голові так, ніби збирався втекти. У його руках був мольберт, з якого капала синя фарба просто на бруківку.

— Я… — вона поспіхом підвелася, витираючи пил із светра, — досліджую цей автомат. Може, він не такий простий, як здається.

— Автомат? — Еріан скептично підняв брови. — А я думав, це твій особистий храм чаю.

— Дуже смішно, — буркнула Ніа, але куточки губ все одно зрадницьки сіпнулися.

Еріан уважно подивився на автомат, потім на кішку, яка серйозно вмостилася поряд і дивилася на нього без кліпу.
— Тобто ти версія 1.0, а це — версія 2.0?

Ніа засміялася:
— Можна й так сказати. Вона повторює мене краще, ніж дзеркало.

Художник присів поруч і простягнув пальця до кішки. Та дозволила легкий дотик і навіть муркнула, хоча зазвичай була стриманою.

— Якщо у тебе є така версія 2.0, — задумливо сказав він, — може, й мені треба? Уявляєш: маленький Еріан, теж у фарбі, теж із капелюхом… Ми могли б разом малювати й лякати перехожих своїми експериментами.

— Тоді йди, натисни кнопку, — підколола Ніа. — Може, автомат і для тебе щось має.

— Ой, я боюся, що він видасть мені кота з характером гіршим, ніж у мене, — засміявся художник. — Це вже буде занадто навіть для Лунівейля.

Вони сміялися обоє, а кішка Ніа в цей час гордо сіла між ними, ніби підтверджуючи: «Я — доказ того, що автомат знає, що робить».

Дзвінок

Ніа дістала блокнот і записала:
«Автомат реагує на котів. Люди — сміються, але сміх тут схожий на згоду. Може, не реклама, а щось більше?»

Вона на мить затримала ручку над сторінкою й глянула на Еріана. Він саме відганяв каштанове листя від свого капелюха й виглядав так, ніби малює місто просто поглядом.

— Знаєш, — сказала Ніа тихо, — я хочу розібратися.

— А я, — відповів він, — хочу побачити, як ти це робиш. Бо виглядаєш, ніби відкриваєш двері в інший світ.

Кішка «мрркнула», немов поставила крапку в їхньому діалозі. І саме тоді автомат тихо загудів — короткий, ледь відчутний звук, ніби дзвінок десь далеко. Це був не технічний шум: радше перший сигнал, що пригода вже почалася.

Люди, що проходили повз, навіть не зупинилися — ніхто, крім них трьох, не почув цього дзвону. А Ніа відчула, як у грудях щось підскочило: не страх, а очікування.