Глава 4. Лунівейль в акваріумі абсурду

Лунівейль нагадував акваріум — не тому, що тут було скло на кожному кроці, а тому, що життя було видно наскрізь. Люди й речі плавають у своїх траєкторіях, кожен жест — як бульбашка, що піднімається вгору; сусіди підглядають через вікна, але ніхто не метушиться ховатися. Тут усе було одночасно і прозоре, і дивно приватне: вулиці спостерігали за мешканцями, а мешканці — за вулицями. Це створювало відчуття безпеки й трохи підозри, теплоти й постійного очікування чогось курйозного.

Уранці, коли світло вересня пронизувало вузькі вулички, здавалось ніби кожен мешканець має власну маленьку виставу. Хтось пролітав повз у своїх буденних турботах, хтось вбирався у старі святкові шалики просто так — бо сьогодні так захотілось. І хоча очі мимохіть ловили один одного через вікно, це було радше згодою на те, щоб спостерігати — не судити. І в цій дозволеності виникало відчуття, що кожен має право на свій дивний ритуал.

Осіннє світло розліталося по дахах, і маленькі традиції міста заграли яскравішими фарбами. Кожен район мав свої правила й ритуали — майже як старі записки, приклеєні до фасадів. Ось кілька, які важко було пояснити гостю, але погоджувалися без запитань ті, хто тут народився:

— У кварталі Левандівка щороку в першу суботу вересня проводили «Обмін однаковими капелюхами»: кожен, у кого в шафі виявлявся другий такий самий капелюх, залишав один на центральній лавці й отримував у відповідь записку з чужою улюбленою цитатою. Це правило вважалося святим — бо ніхто не мав двох однакових історій.

— На початку жовтня проходило «Свято загублених шкарпетків»: мешканці вішали поодинокі шкарпетки на фасади як нагадування, що не все в світі потрібно знаходити. Хто залишав шкарпетку, повинен був всміло посміхнутися випадковому перехожому й розділити шматочок пирога від сусідки Пелагеї.

— У будинку напроти ж було правило «нічної тиші з оплесками»: опівночі о шостій хвилині кожен, хто пам’ятає добру справу, похапцем стукав ложкою по каструлі — замість аплодисментів. Так сусіди нагадували одне одному, що вдячність не має чекати на свято.

Ці правила виглядали наче маленькі ордени — їх носили з глузуванням і гордістю. Одного ранку Ніа бачила, як пані Пелагея підв’язала до свого балкона червону шкарпетку із запискою «Для того, хто вчора підмінив розбиту склянку у вікні». Хтось посміхнувся і кивнув, інші підхопили ідею — і вже до вечора вуличні перехожі обмінювалися історіями, як вони випадково повернули чиєсь загублене добро. Сенс простий: маленький абсурд — це привід зробити добру справу.

І ще безліч дрібних, трішки божевільних звичаїв: «година мовчазних компліментів» (коли всі в магазині дивилися один одному у вічі і посміхалися без слів), «парадна хода домашніх рослин» (коли кожен виносив на балкон свої горщики й вихваляв їхні листочки), та «сніданок із шкарпетками» — дивна, але улюблена традиція, коли люди під час ранкової кави обмінювалися історіями про знайдені шкарпетки на лавках.

Абсурд тут був цементом: він склеював людей жартами й дозволяв бути собою без сорому. Місто не критикувало — воно сміялося, і сміх був лагідний, як плед у прохолодний вересневий вечір.

Одного ранку Ніа підслухала розмову в кав’ярні: дві студентки сперечалися, чи варто віднести «знайдену» шкарпетку бібліотеку як талісман для хвилини натхнення. Інша жінка розповідала, що знайшла шкарпетку крамниці старих платтів і віддала його в обмін на рецепт пирога. Усмішки в Лунівейлі народжувалися саме з таких дрібниць — і люди навмисне шукали приводи, щоб розповісти одну зайву добру історію.

Ці правила створювали відчуття спільності. Абсурд тут працював як клей: він склеював людей смішними ритуалами і дозволяв їм бути собою без сорому. Місто не критикувало — воно жартувало. І це жартування було лагідним і підбадьорливим, як теплий плед у вересневий вечір.

Серед усіх мешканців Лунівейля особливо виділявся Еріан — молодий художник, що мешкав у будинку навпроти книгарні. Його руки завжди були в фарбі, ніби він щойно повернувся з битви з полотном. У місті він був відомий тим, що міг намалювати портрет за час, поки заварювався чай, і придумати афішу до свята, якого ще не існувало. Для Ніа він був то клієнтом, який купував дивні альбоми з архітектури, то сусідом, який приносив пиріжки від Пелагеї в обмін на нову книжку, то просто добрим знайомим із легким прижмуром очей — наче дивився на світ крізь уявний мольберт.

— Добрий ранок, куди це з капелюхом? — кричала бабуся Пелагея, коли зустрічала Еріана з фарбою на руках.
— На виставку — капелюхи теж мають свої виставки, — відповідав він і підморгнув.
— Еріане, та не забувай, твій капелюх може образитися, якщо не отримає глядача, — підсміювалася Пелагея.
— Тоді мусимо влаштувати капелюшну прем’єру, — сміявся він. — Запрошуємо всіх: вхід — шкарпетка.
Люди поруч реготали — і вже через кілька хвилин на лавці з’явилась купка найрізноманітніших капелюхів, а хтось зачинив на них записку з віршем.

Дивні сусіди робили життя театром одного дня. Пан Клим, який вигулював свою вениферизовану бороду, мав звичку виходити у вишиванці навіть тоді, коли погода вимагала шарфа; сусідка Аліна щоранку читала вголос репліки з давніх газет, ніби тренувала акценти; підлітки влаштовували нічні флешмоби, які виглядали, мов ритуали для міста — випадкова веселка серед буденності.

Одного вечора підлітки організували «тихий хор»: вони ходили по дворах, тихо відкривали вікна й співали непомітні пісеньки, що лоскотали слух. Пані Аліна стояла на балконі й показово ставила підсилювач для старої радіоли, а пан Клим, проходячи повз, піднімав бороду так, ніби візьми її на показ. Все виглядало одночасно абсурдно і тепло — і Ніа відчувала, як ця частина міста окутує її в маленьку, ненав’язливу родину.