Глава 2. Кнопка «Я» і кішка з власним его

Зміна скінчилася так само, як і починалася — пахощами паперу й тишею, що лишається після того, як останній клієнт виходить через двері книгарні. Ніа відклала в книгу, що лишилася на прилавку, завернула в шарф шию й витягла з полиці свою термогорнятку: чай, який вона берегла для таких моментів, коли день вже майже проминув, а світ ще не зовсім нагадав, що він — світ.

Вулиці Лунівейля трохи змінилися з ранку: менше людей, інші тіні на асфальті, але автомат усе ще стояв на розі, як незручний гість, що загубився й ніяк не піде. Він випромінював своє м’ятно-пряне сяйво, м’яко гуділо моторчиком. Ніа зупинилася на порозі книгарні, вдихнула запах вулиці — кави, трохи вогкого картону, прянощів від автомата — і дозволила цікавості зробити крок уперед.

— Ну що ж, — прошепотіла вона собі, ніби просила дозволу у власної сором’язливої частини. — Твій вечір.

Вона закрила книгарню — відчинила замок, перевірила вітрину, загладила зайвий згорток пилинки на підвіконні. Ці ритуали заспокоювали її: порядок у дрібницях — це порядок у думках. Коли все було на своїх місцях і ключ уже стулився в кишені, Ніа зробила крок до автомата.

Підійшовши ближче, вона розгублено розгладила рукав: кнопки виглядали знайомо — цифри, щілина для монет, карткова вставка, навіть перфорації для чеків. Але велика кнопка з написом «Візьми кота» серйозно ламала весь сенс звичного. Вона була м’якою на дотик, немов під нею ховалося тканинне серце.

— А раптом там видають… іграшкових котів? — тихо пробурмотіла вона. — Чи ще гірше, банку консерви з написом «Кіт у соусі»…

Хтось із перехожих почув і пирснув сміхом. Жінка з пакетом яблук спинилася й додала:

— Якби то справді видавало котів, у мене б уже була колекція!

Ніа покрутила термогорнятко в руках і, жартома чи ні, уявила, як натискає її хтось інший — версія її самої, яка б відповідала за імпульси й маленькі безумства. Потім вона з усмішкою, яка була більше зацікавленням, ніж сміхом, натиснула кнопку.

Автомат відповів не миттєво, а якби подумав: легке клацання, низьке жування механіки, потім — як із глотка — вийшов пар пряних трав. Матове скло на середині запітніло і трохи відсвітилося. Знизу, де зазвичай висувався товар у шафках, спочатку з’явилася крихітна шухлядка, потім м’який складений клубочок тканини — і нарешті, як би з маленької сцени, повільно, з невимушеною гідністю, вийшла кішка.

— Ого… — пролунав дитячий голос. — Це як у мультику, тільки справжнє!

Вона була саме такою, як Ніа-кішка в нотатках її думок: пухнаста, сіро-біла, з маленькими плямами кольору старого паперу, ніби хтось розсипав між її шерстинками трохи пилу з книжкових сторінок. Великі зеленувато-жовті очі дивилися навколо з виразом трохи сумного, трохи цікавого спостерігача — і в цьому погляді було щось неймовірно знайоме. Хвіст тонкий із зигзагоподібною закруткою кінчика, лапки акуратно забруднені якоюсь дрібною смужкою пилу.

Коли вона ступила на бруківку, то ніби зробила це з тією ж повільною увагою, з якою Ніа ранком вибирала сторінки для читання: не квапливо, з розумінням простору й з невеликою іронією до всього світу. Кішка оглянулася, потім на мить зупинилася, підняла лапку, мов перевіряючи баланс, і… повторила жест Ніа: обережно підняла мордочку до запаху чаю, ніби теж хотіла зробити ковток.

Серце Ніа пропустило удар — звичне відчуття, коли бачиш себе в дзеркалі, тільки це дзеркало могло мурчати.

— Ти… — почала вона тихо. — Ти справді схожа на мене. І схожа на Хмаринку. — Ніа хмикнула. — Схоже я знайшла тобі ім'я.

Кішка підняла вуха, повільно підвела голову і відповіла не словом, а звуком: глибоке, рівне муркотіння, яке згодом перетворилося на своєрідне «мяу», що нагадувало інтонацію Ніа, коли та промовляла «ммм… так».

— Ви тільки гляньте! — вигукнув чоловік у кашкеті. — Вона говорить із господинею!

Люди довкола притихли. Діти затамували подих; одна жінка навіть підсунула телефон, ніби записувати історію. Але Ніа відчула лише ту дивну спорідненість — якби у неї був живий відблиск власних рухів, тепер він був тут, поруч, і вміло їх повторював.

Вона присіла на лавку, поклавши термогорнятко поруч, і дивилася, як кішка роздивляється своїм новим світом. Хмаринка підійшла до невеликої купки ків на лавці (оскільки шкарпетки тут з’являлися дивним чином скрізь) і, майже презирливо, акуратно їх відсунула лапкою. Мить — і вона спритно підкинула маленьку іграшкову мишку, яка випадково лежала поруч, так само, як Ніа колись підкидувала закладку між пальцями. Іграшка описала повітря, впала поруч, кішка пильно дивилася, потім, ніби міркуючи, переставила її носом, погладила її і тихо промуркотіла.

— Добрий день, — сказала Ніа, немов говорила з давнім знайомим. — Добрий день, я ти?

Кішка відповіла муркотінням, яке звучало так, ніби підтвердила: «мяу-ті», — і ще один м’який звук, що нагадував людську інтонацію. Це було більше, ніж відгук тварини — це було як ехо її власного голосу.

— А якщо я теж копія когось? — пролунало в голові Ніа несподівано гостро, ніби це запитання задало саме створіння.

Вона здригнулася. Але смішки й жваві емоції плуталися в грудях: захоплення, тривога, безмежна ніжність і трохи сорому за те, що внутрішній монолог став таким очевидним. Вона боялася й одночасно тягнулася до цього маленького створіння, яке з’явилося з нічого.