Глава 1. Лунівейль на сніданок із шкарпетками

Лунівейль прокидався неквапом, наче йому теж було двадцять чотири, і він ще не вирішив остаточно, чи залишатися студентом, чи вже робити вигляд серйозного дорослого. Осінь у місті мала свій ритм: вересневі ранки були ще світлими й прозорими, але вже прохолодними. Повітря свіже, з легкою вологістю після нічної роси, а сонце — тепле, але не гаряче, наче світило крізь тонку склянку. Максимум двадцять три градуси — ідеальна температура для того, щоб вдягнути светр, але ще не тремтіти від холоду.

Місто було маленьким, усього близько тридцяти п’яти тисяч мешканців, але кожна вулиця тут жила своїм особливим абсурдом. Вересень підфарбовував бруківку золотавими тінями каштанів, що скидали перше сухе листя. У повітрі пахло кавою, свіжим хлібом і мокрим картоном — тим, що завжди лишається після дощів, які в цю пору приходять зненацька й так само зненацька зникають.

У вузьких провулках дзеленчали чашки кав’ярень — запах еспресо з корицею літав, немов місцевий талісман. Кав’ярні виставляли назовні маленькі пледи на стільцях, запрошуючи людей загорнутися в них і вдихнути прохолодний ранковий вересень разом із першими ковтками латте.

Сміттєві баки, всуціль обклеєні дивними наліпками — з інопланетянами у в’язаних шкарпетках, із написами «Я — твій лате» чи «Сортуй любов» — виглядали радше як арт-інсталяції, ніж місця для непотребу. На деяких навіть осінній дощ розмив фарби так, що наклейки виглядали ніби акварельні ілюстрації.

На центральному майданчику зранку влаштовували йогу: двадцятеро людей у різнокольорових килимках повільно тягнули руки до неба, а над ними плавали перші жовті кленові листки. На дахах муркотіли й прогулювались коти, іноді зупиняючись і дивлячись униз на людей так, ніби це саме люди були їхніми хатніми улюбленцями. Уздовж вулиць хтось у навушниках танцював, ніби забув, що йде не сценою, а асфальтом, і під ноги йому падали каштани.

Вересень у Лунівейлі був дивним: він ніби поєднував літо, яке ще трохи трималося, і зиму, яка вже стояла за рогом. Місто жило у проміжку — в золотаво-прохолодному моменті між теплом і холодом, між старим і новим.
— Ну, принаймні у когось день почався ритмічно, — подумала Ніа, йдучи до книгарні.

Вона любила цей хаос, хоча й не завжди в цьому зізнавалася. Її книгарня на розі площі пахла старим папером і лавандовою кавою з сусідньої кав’ярні. Ніа була молода — двадцять чотири роки, із коротким темним волоссям, яке виглядало так, ніби його стригли поспіхом, а воно все одно жило власним життям. Її великі очі видавали здивування навіть тоді, коли вона намагалася зберігати серйозність.

Одягала вона завжди просте: зручні светри й нейтральні кольори, які не відволікали від думок. І хоча виглядала тихою й трохи сором’язливою, усередині була кмітливою, спостережливою і навіть мала свій дивний гумор — сміялася з власних жартів, які ніхто, крім неї, не чув.

Щоранку її ритуал був однаковий: чашка чаю, кілька сторінок із випадкової книжки й швидкий погляд у вітрину книгарні. Вона любила порядок і чіткі правила, і цей повторюваний ритм додавав їй спокою. Проте щоразу знаходилися дрібниці, які вибивали з колії.

Останнім часом її найбільше смішила одна дивна закономірність: на кожній лавці в місті хтось залишав по парі шкарпеток. Завжди різних, завжди чистих і складених у охайний клубок.

— Може, це якась акція: “Подаруй лавці тепло”? — пожартувала вона вголос і тихенько хихотіла сама з себе.

Люди, що проходили повз, оберталися, але ніхто не реагував. У Лунівейлі взагалі рідко на щось реагували — тут кожен звик до абсурду.

«Справжня містика — це коли шкарпетки з’являються там, де їх не мало б бути», — повторила подумки Ніа й сіла на одну з лавок поруч із книгарнею. І вже хотіла зробити ковток чаю, як раптом почула шум двигуна.

До центральної площі підкотила біла вантажівка без розпізнавальних знаків. Четверо робітників у сірих комбінезонах обережно викотили велетенський автомат. Схожий на звичайний торговельний — як ті, що продають газовану воду, снеки чи дешеві іграшки, але цей мав зовсім інший вигляд.

— Що це за штукенція? — здивовано прошепотіла одна літня жінка, зупинившись із пакетом яблук.

— Та мабуть, новий кавомат. Он бачите — навіть чашка намальована, — відповів їй чоловік у кашкеті, але тон його був невпевнений.

Високий, блискучий, пофарбований у кольори, які змінювалися залежно від того, з якого боку на нього глянути: від смарагдового до мідного. Замість прозорих віконець із пляшками — матове скло, що нічого не показувало. На панелі були кнопки з цифрами, щілина для монет, навіть отвір для карток і дивний значок із чашкою кави, ніби тут можна було заплатити й напоєм. Але головна кнопка вирізнялася серед інших: велика, м’яка на вигляд, із написом не рекламним, а дивним — «Візьми кота».

— «Візьми кота»? — прочитала вголос якась дівчина, і в голосі її прозвучав сміх. — Це що, жарт? Може, нова мода: “коти замість кави”?

Робітники поставили автомат прямо на розі, де сходилися дві найлюдніші вулиці. Він світився легким сяйвом, і було чути тихе гудіння невидимого моторчика, яке зливалося з ранковим шумом Лунівейля. У повітрі стояв запах, що не належав місту: пряні трави, трохи м’яти й кориці, немов від далеких базарів.

Ніа зупинилася, стискаючи в руках свою чашку.

— Це... що, якийсь інсталяційний арт? Чи чергова міська акція? — запитала вона сама себе.