Маленька брехня

Ми з Джуді були разом чотири роки. Принаймні, їй подобалось так казати — особливо тим, хто пхав носа у чужі справи. Перший раз це пролунало саме тоді, коли Буш вже виголосив інавгураційну промову, але башті-близнюки ще стояли на місці. Тож, здається, це було літо чи самий кінець весни, коли алергія робила з мене червоне опудало.

— То скільки ви вже разом? — спитав мене пристарілий відвідувач, посьорбуючи бурбон.

— Дві години і, — Джуді блимнула поглядом на дерев’яний годинник, — шістнадцять хвилин.

Взагалі-то дві години і шістнадцять хвилин назад ми тільки-но познайомились, але я чомусь її не виправив. Так і повелося. Три тижні і один день. Сім місяців. Чотири роки.

«Ну і пощастило тобі з нею, друже», — обожнювали казати чоловіки трохи старші за мене з розуміючими посмішками. Частіше в них були невеличкі пивні черева і плями від чорнил на пальцях. Ці чоловіки, яких дуже не любила Джуді, зазвичай не поспішали після роботи додому, воліючи перекинути стакан-другий в барі. Цей проміжок часу Джуді називала «вільні години нещасливого шлюбу».

Зазвичай я невдоволено гарчав на вибір її слів. Казав, може, їм нікуди квапитись. Може, вони повертаються у свої пусті квартири лише для того, щоб почухати кота та впасти замертво у ліжко. Це могли бути самотні чоловіки без сім’ї та шлюбу. Але Джуді лише пирскала на такі аргументи. Бо ж мій бар личив лише таким: пузатим чоловікам, втомленим від сім’ї. Може, в цьому була своєрідна іронія, бо коли я купував це місце, я твердо знав, що ніколи не матиму родини.

Тут ніхто не знайомився. Всі знали один одного, навіть якщо бачились перший і останній раз у житті. Вистачало одного погляду, щоб зрозуміти: всі тут були втомлені від чогось. Дружини, дітей, роботи. Чи від усього і відразу.

Зрештою, Джуді мала рацію. І від того було дивніше, як вона взагалі опинилася тут. І коли люди казали оте горезвісне «пощастило», я клацав язиком, а вона закочувала очі. Чому це — пощастило? Може, то їй пощастило, а не мені? Гарна дівчина біля лисуватого чоловіка завжди вважалась поблажливістю. Наче це я був нещасним, а вона — вона прикрашала моє життя.

Іноді Джуді подобалось, коли хтось казав це про неї. Іноді — ні. Частенько вона жартувала, що приваблює мені клієнтів, бовтаючи ногою у чоботі біля входу в бар. Тоді я не дуже розумів, коли вона шуткувала, а коли говорила серйозно. Я і досі не завжди це розумію. Якось вона розповіла, як бачила на фермі в Канзасі слона з мавпячою головою. І дивилась на мене так щиро, що я ледве не повірив їй, аж поки вона не розреготалась, розплескуючи свій темний «Гіннес» на спідницю. Джуді постійно вигадувала якісь дивні речі, і, певно, я до цього вже звик.

«Бар для людей, незадоволених своїм життям» — ось, як вона називала моє серце і притулок. Зазвичай додавала, що це все через мене. Що я суплюсь, як дідуган, який ненавидить жінок, тому до мене й заходять лише такі відвідувачі.

Я частенько згадував, як вона опинилась в моєму барі. Тоді на ній був зелений сарафан у клітинку, і очі наче піщана буря. Я хотів йти на обідню перерву, а вона замовила два стакани темного пива, і я співчутливо пригостив її. Бо ж вона виглядала паскудно зі своїм скуйовдженим волоссям і надутим від якоїсь запеклої образи обличчям. Тоді я ще не знав, що вона залишиться в цьому барі майже на п’ять років.

— Гордоне, друже, поїдеш з нами на вихідні в Рідж-парк? Барбекю, фризбі, конвертики з сиром та купа пліток, га?

Майже кожен дзвінок від Шона розпочинався саме цим питанням. Мої друзі збирались по неділям і кожного разу знаходили купу речей, які можна було обговорити. Дружина пішла в новий спа-салон, донька отримала шоколадну медальку, у новенького «ауді» знов барахлять щітки склоочисника.

Вони кликали мене з собою, але я почувався там ніяково. Неодружений жартун, який майже не змінився з часів університету. Вони так і не змогли цього зрозуміти.

Нас завжди було троє: Шон, Теодор та я. Ми були впевнені, що підкоримо всіх моделей Брукліну. Мріяли поїхати в Корею, де Теодор спокусить суху азіатку. В Австралію, де Шон обіцяв знайти собі з десяток місцевих дівчат і не виходити з бамбукового будинку біля моря цілий тиждень. Але далі літніх канікул, проведених під сонцем Каліфорнії та Луїзіани, ми так і не дійшли — і навіть це трапилося майже випадково. П’яні, з двадцяткою баксів в гаманці та одними трусами на трьох. Цю історію ми так нікому і не розповіли, залишив її оповитою веселою таємницею. Насправді, ми були настільки п’яні, що ніхто й не пам’ятав, як це сталося.

Але найголовнішим — найголовнішим був бар, який ми мріяли відкрити протягом усіх років нашого знайомства. На зіжмаканому паперовому листі в нас був нашкрябаний план. В цьому кутку стоятиме програвач, а ось тут — велика шафа з нагородами. Я зберігаю цей папірець і досі.

З першого курсу ми завоювали прихильність всіх викладачів. Випадково підпалили один з корпусів, продавали травку і будували плани на спільне майбутнє. Вже згодом я часто задався питанням: чи у всіх ті самі загальні мрії, які ти обіцяєш втілити з друзями, йдуть коту під хвіст?

Тож ми нікуди так і не поїхали, бо на останньому курсі Теодор зустрів Сьюзі й закохався до нестями. Так він, принаймні, говорив. І все ж ми з Шоном не втрачали можливості пожартувати, що його притягує до землі через вагу її каблуків. Насправді, Сьюзі була чудовою дівчиною і працювала в поліції. Власне, Теодор познайомився з нею під час зміни. Спочатку він довго скаржився на паскудний характер і нещасний штраф за паркування, а на наступний день запросив її на побачення. Він зник на пару днів, але коли ми зустрілися, Теодор виглядав абсолютно щасливим. Ми не ризикнули розпитувати його про подробиці того побачення. Але через пару місяців він зробив Сьюзі пропозицію. Якщо вона і тримала пістолет біля його скроні, ми цього ніколи не дізналися.