Епілог

Поїздка на Кавказ стала для Ростислава, Валі та Лаїри останньою спільною подорожжю. Вони піднімалися все вище в гори, туди, де повітря ставало крижаним і чистим, а земні турботи здавалися дрібними, як пил біля підніжжя. Серед вічних снігів і суворих скель, що підпирали небо, Лаїра обрала невелику площадку. Тут панувала абсолютна, майже храмова тиша.

Вони чекали. Ніч була прозорою, а зорі — неймовірно великими. Раптом те, що вони звикли вважати Місяцем — та сама Луна, що вірно супроводжувала їх увесь цей шлях — почало змінюватися. Вона не просто висіла в зеніті; вона рушила з місця. Величезна ідеальна сфера, яка досі маскувалася під холодний супутник Землі, почала повільно знижуватися. Це не було падінням — це був усвідомлений рух космічного велетня.

В одну мить нічна темрява розірвалася. Луна спалахнула сліпучим, надприродним сяйвом, перетворюючи навколишні сніги на розплавлене срібло. Світла було стільки, що воно, здавалося, прошивало гори наскрізь. З осердя цього сяйва до ніг Лаїри почав опускатися величезний трап. Він не був металевим у земному розумінні — це була доріжка зі щільного, пульсуючого світла, що з’єднувала два світи.

Лаїра зробила крок вперед і зупинилася біля самого краю світлового шлейфу. Вона повернулася до Ростислава та Валі. Її обличчя, омите неземним блиском, випромінювало спокій.

— Цей шлях — лише для мене, — промовила вона, і її голос дивним чином зазвучав прямо в їхніх думках. — Для землян він небезпечний. Прощавайте. Мій час тут добіг кінця. Не тримайте зла на цей світ, він просто ще занадто юний. Я забираю з собою не спогади про біль, а пам’ять про вашу доброту і ту велику силу любові, яку ви мені подарували.

Тієї ж миті її земний одяг почав розчинятися. Замість нього тіло Лаїри огорнули розкішні білі шати, просторі та невагомі. Вони випромінювали таке сильне сяйво, що на неї було боляче дивитися — вона сама стала частиною того світла, що кликало її додому.

Вона пішла вгору по трапу, не озираючись. Луна знову почала повільно рухатися вглиб неба, набираючи висоту, і раптом... миттєво щезла, не залишивши по собі навіть сліду, ніби простір просто зімкнувся за нею.

Ростислав і Валя залишилися на самоті посеред мертвої тиші високогір’я. Виснажені, приголомшені побаченим, вони впали на сніг, втративши свідомість. Саме тут, у зоні вічного холоду, їх і знайшли на світанку.

Це була група молодих людей, які дивною «випадковістю» опинилися на такій небезпечній висоті саме в цю ніч. Вони діяли професійно, злагоджено і майже безмовно, наче виконували чітке завдання. Ці люди не бачили ні космічного корабля, ні сліпучого трапу, ні білих шат інопланетянки. Для них це була лише операція з порятунку двох підлітків, які необережно забрели занадто далеко. Вони мовчки підхопили напівпритомних Ростислава та Валю, щоб доправити їх униз.

У списках мешканців гуртожитку та працівників Будинку моди відтепер назавжди значилася лише одна суха примітка: Чаровська Ірина — зникла безвісти.

***

Роки минають, як вода в гірській річці — нестримно й безповоротно. Багато що змінилося: зникла країна, в якій вони виросли, змінилися назви вулиць, а те, що колись здавалося неможливим дивом, стало звичною частиною побуту.

Якось одного золотого осіннього дня на лавці біля під’їзду сиділа дівчинка. За плечима — яскравий ранець, у руках — новенький смартфон. Вона зосереджено бовтала ногами, занурена у скляний екран.

Старенький чоловік із паличкою, що проходив повз, важко присів поруч — іншої вільної лавки в затишному дворі не знайшлося. Мабуть, просто піддавшись тихому настрою погожого дня, він зацікавився тим, що так поглинуло дитину.

— Що ж ти дивишся такого цікавого, маленька? — запитав він сиплим, але добрим басом, усміхаючись у густі сиві вуса.

Дівчинка зиркнула на нього підозріло, з-під окулярів, але цікавість дідуся здалася їй безпечною: — Та це... мультик. «Аліса в країні чудес». Ви такий не знаєте...

— Чому ж, знаю, — тихо підтвердив старий. — І книжка така є. Льюїса Керролла. Ти її читала?

Дівчинка відразу стала серйозною, її обличчя захмарилося, а погляд знову втік до екрана.

— Ні. Не читала.

— То ти, може, і книжок зовсім не читаєш? — старий зітхнув, і зморшки на його чолі стали глибшими. Йому стало гірко від думки, що цифрові картинки витісняють із дитячих душ живе слово, яке колись збудувало його власний світ.

— Не читаю.

— А як тебе звати?

— Катя.

— Катю... а може, ти хочеш навчитися читати по-справжньому? Так, щоб книга оживала у тебе в руках? Я міг би відкрити тобі цей секрет... — старий затамував подих, чекаючи на відповідь. У цій маленькій дівчинці він шукав ту іскру, яку колись намагався розгледіти в очах кожного, кому відкривав цей безмежний всесвіт. Катя поглянула на нього з недитячою серйозністю, замислилася на мить, але тільки знизала плечима й промовчала.

***

За пів години вона вже входила до квартири, шарудячи пачкою чипсів. Мама допомогла їй зняти ранець, але шкідливу їжу вилучила залізним жестом.

— Скільки разів я тобі казала: не їж цю хімію! Тобі потрібно пообідати. Сідай, ось суп. Сьогодні грибний — із тих, що тато назбирав і привіз.