Розділ 11. Лаїра

Дахів справив на Ростислава значно сильніше враження, ніж будь-яке інше місто, яке він бачив досі. Було дивно зустріти таке майже європейське місто в самому центрі країни: з його стародавньою твердинею, що похмуро простягала гострі зубці в осіннє небо, з вулицями, вистеленими бруківкою, та будинками, що застигли під крилами червоних черепичних дахів.

Вражали сквери з пам'ятниками лицарям і королям, прямокутні площі з фонтанами та барельєфи крилатих кораблів на фасадах. З храмів, прикрашених кольоровими вітражами, долинав величний голос органа.

«Яке прекрасне місто. Які щасливі люди, що живуть у ньому», — думав Ростислав. Більш рухливій Валі місто здавалося сонним, але воно було якраз у його дусі — тиша, романтика, глибока старовина...

Люди тут були чуйні. Вони охоче підказали дорогу до Будинку моди й пояснили, чому на бруківці стільки слідів хлопавок, конфетті та уламків декорацій.

 — Ах, у нас щоправда закінчився традиційний карнавал прощання з літом! — посміхалися перехожі. — Не переживайте, наш мер уважно за всім стежить — до вечора буде ідеальна чистота!

Будинок моди виявився великим підприємством, яке очолював відомий дизайнер товариш Гайраджі. Елегантна будівля, схожа на палац колишнього багатія, виглядала осередком безперервного руху. Поруч на парковці виблискували шикарні автомобілі й навіть іномарки.

Ростислав і Валя приготували «легенду». Увійшовши крізь скляні двері, вони опинилися у просторому вестибюлі.

 — Ми школярі, працюємо в комсомольській газеті, — заповзято почала Валя свій сценарій перед сивим швейцаром. — Збираємо інформацію про заслужених людей. Бачили статтю в «Робітниці» і хочемо поговорити з вашим кутюр’є...

— Молоді люди, товариш Гайраджі у відрядженні, — відрізав швейцар. — До нас заходять лише за запрошеннями на презентації.

 Друзі розгублено відійшли, але раптом за спинами пролунав теплий, грудний голос:

— Молоді люди, можливо, вам потрібна я?

Вони обернулися. У сяйві скляних дверей стояла струнка жінка. За її спиною сизими крилами тріпотів голуб, що саме злітав у небо, і здавалося, ніби жінка сама має крила.

— Можливо, товаришка Ірина Чаренко вам допоможе, — швейцар явно зрадів нагоді позбутися непроханих гостей.

У Ростислава і Валі все заніміло. Вони дивилися на неї й розуміли: перед ними щось неземне. «Тепер я розумію Матвієнка, — промайнуло в голові Ростислава. — У таку жінку неможливо не закохатися». «Ніби летить», — захоплено подумала Валя.

«Чаренко? Прізвище трохи змінилося, але очі... очі були ті самі, що й на фотографії», - думав Ростислав.

— Товариші гості, ходімо за мною. Тут є місця, де можна спокійно поговорити. Вони пішли за нею владно, наче за сопілкою казкового щуролова. Вона не просто йшла, вона пливла, і кожне клацання її підборів по мармуру вестибюля звучало як метроном, що відраховує секунди до якоїсь великої події. Ірина Чаренко зачаровувала. У світлій блузці з пишними бантами, завуженій спідниці та колготках-сітці вона виглядала втіленням моди. Браслети на руках і великі сережки лише підкреслювали її витонченість, яка дивним чином поєднувалася з якоюсь космічною відчуженістю.

***

Вони йшли недовго, мовчки. Перетнули площу, і на першому поверсі старовинної будівлі з мордами левів виявилося невелике затишне кафе «Посмішка». Поки йшли, молоді люди придивлялися до Ірини. Здавалося, вона не йде, а нечутно й м’яко рухається по повітрю... Ні, вона була саме Лаїрою — незвичайною.

Сіли за столик. Так вийшло, що Ростислав і Вал примостилися на диванчику, а Лаїра присіла в кріслі навпроти. Саме присіла, опустившись на напівзігнутих ногах на самий краєчок.

— Що замовляємо? Що ви будете? — запитала Лаїра.

 — Не знаю. Я, напевно, каву, — промовив Ростислав, поглядаючи на збентежену Валю.

 — І я каву, — погодилася Валя.

Замовили каву і тістечка.

 — Ах, юні друзі, я ж вас чекала, - промовила Лаїра з легкою посмішкою.

 — Але звідки ви знали... – здивовано сказала Валя.

— Хтось же мав натрапити на мій слід. Ось ви і прийшли. За кілька годин я відчула, що ви будете. Відлуння надвисоких енергій. Думала, мабуть, це неминуче.

— Ви не раді?

— Я дуже рада. Хоч хтось подбав про мене в цьому світі. Прийшли ті, кому цікава саме я, а не мої таємниці і здібності. Ті, хто вірить в мене.

Офіціантка принесла тістечка і каву, кожен акуратно став пити з чашечок.

— Скажіть, — раптом наважився Ростислав. — Ви ж та сама Лаїра з роману «Гості з Марса»?

— Ви читали роман? Приємно. Ну, в ньому мій образ трохи ідеалізований. Дійсно, ми з Оліаном з Рокінули, на вашу думку, з Марса.

— Але ж на Марсі немає життя! — вигукнув Ростислав.

— Як же немає? Ось ми ж є! Оліан повернувся туди, а я ще тут. Ще тут...

Останні слова вона вимовила якось тихо і сумно.

— Оліан повернувся? — здивовано запитала Валя.

— Так, йому це вдалося ще тоді, в 30-ті... Це я тут застрягла... У вашому світі, в цьому часі...