Розділ 10. Продовження пошуків

Червень видався спекотним в усіх сенсах цього слова. Місто плавилося від нещадного сонця, а випускники — від екзаменаційної лихоманки. Для Ростислава і Валі цей місяць перетворився на забіг на довгу дистанцію, де на кожному кроці потрібно було доводити, чого вони навчилися за довгі шкільні роки.

Тієї середи Ростислав намагався сконцентруватися на географії, але марно — розум відмовлявся сприймати сухі факти. Він відкинув підручник і взявся за журнал «Навколо світу», сподіваючись бодай у думках втекти з задушливої кімнати, аж раптом у двері наполегливо подзвонили.

На порозі, у м’якій золотавій напівтемряві під’їзду, стояла дівчина в легкому квітчастому платті та жовтому солом’яному капелюшку. Вона була схожа на сонячний промінь, що випадково залетів у похмуру прохолоду будинку.

— Валька! — Ростислав аж зажмурився від цієї раптової яскравості.                            — Упізнав! От уже відлюдник! — вона швидко зайшла у квартиру, приносячи з собою запах липового цвіту та гарячого асфальту.

— Чому відлюдник? — здивувався хлопець, намагаючись звикнути до світла від її жовтого капелюшка.

— Ну бо хоч би раз зателефонував чи прийшов! — з удаваним докором мовила Валя, грайливо крутнувшись, від чого її квітчасте плаття на мить злетіло, наче пелюстки екзотичної квітки. — А він зачинився тут, наче в печері, і скніє над книжками, поки надворі літо минає.

— Так іспити ж! — виправдовувався Ростислав, хоча в душі вже капітулював перед її посмішкою.

— А в мене не іспити? На них і згоріти можна, якщо не давати голові перепочити. Так, ану швиденько скидай своє домашнє вбрання — і гайда на річку!

Її енергії, яскравій і стрімкій, як літня гроза, годі було протистояти.

 Ростислав лише іронізував, збираючи сумку:

— На центральному пляжі ми підсмажимося, як дві забудькуваті гуски.

Валя на мить зупинилася, задумливо прикушуючи губу — у цю мить вона здалася йому неймовірно ніжною.

 — Може, ти й правий. Я дещо придумала. Поїдемо туди, де небо сходиться з водою без свідків.

Вони поїхали на річку, але не на міський пляж. Автобусом дісталися місця, де течія ліниво протинала густий ліс. Спустившись вузькою стежкою крізь прохолодний затінок дерев, вони опинилися на безлюдному березі.

— Колись ми з батьком тут вудили рибу. Я піймала отакенного коропа! — похвалилася вона, широко розвівши руки.

Вони вийшли на вузьку смугу піску, що золотилася під сонцем, мов розсипана пшениця. Валя скинула своє квітчасте плаття і на мить завмерла. Вітер, вологий і теплий, почав пестити її плечі.

Сьогодні Валі хотілося подражнити Ростислава своїм темно-червоним вузеньким купальником, який не приховував, а лише підкреслював зухвалу красу її молодого тіла. Вона відчувала якусь приховану радість і легке, лоскотне тремтіння бажання.

Ростислав, вражений її красою, трохи соромився своєї худорлявої тілобудови й свого легкого збудження. Але Валя не зважала на те, по-своєму оцінивши його стрункість, міцні ноги та напруженість м’язів юнака.

Вони легко побігли у воду, закричали від її холодної маси, а потім плавали наввипередки до середини річки і назад. Ростислав відчував себе неймовірно щасливим від того, що вона витягла його сюди, і від того, що його кохана така красива. Він милувався тим, як лукаво блищать її очі, як мокре волосся темними пасмами обліплює плечі, як красиво хитаються її пружні стегна, коли вона виходить з води. На її смаглявій шкірі крапельки води сяяли під червневим сонцем, наче розсипи маленьких діамантів.

Його погляд з жадобою оббігав її струнку поставу, і він щоразу відвертався, аби не переповнитися вогнем бажання. Але це все ж не завадило їм палко цілуватися в густих кущах верболозу і чинити те, що робили юнаки і дівчата з древніх часів…

Назад їхали в напівпорожньому автобусі. Вона довірливо спала на його плечі, а Ростислав сидів гордо і поважно — сьогодні для нього був особливий день...

Далі усе покотилося, мов те вогненне колесо слов’ян-язичників. Екзаменаційна лихоманка змінилася випускним вечором, коли шкільні двори наповнилися ароматом матіоли та звуками оркестрів. Ростислав у незручному новому костюмі та Валя у білому платті, зустрілися на набережній. Поки їхні однокласники зустрічали світанок сміхом та криками, вони стояли осторонь, дивлячись на темну воду.

— Атестати в кишені, — тихо сказав Ростислав. — Тепер ми вільні.

— Ми вільні. І тепер нарешті дізнаємося правду, — відповіла Валя, і в її очах відбилося перше ранкове сонце…

Потім були вступні іспити. Валя у затінку величних колон філологічного факультету писала твір про «промінь світла у темному царстві», а Ростислав проходив практику на заводі й трохи стривожено спостерігав, як працює токар.

На початку серпня пролунав раптовий дзвінок у квартирі Дорошенків.

Валя саме поверталася з консультації, встигла відчинити двері, підбігти до апарата і зняти слухавку.

— Валентина Дорошенко? Це Родіон Кузьмич. Я дзвоню на прохання Вуханя Ростислава, він говорив — ви в курсі. Так от… Я дізнався координати тієї, що його цікавить. Записуй адресу, Валентино. Тополинов, вулиця Залізнична, будинок біля старої водонапірної вежі. Морозова Клавдія Григорівна.