Розділ 9. Після закінчення навчання

Навчальний рік пролетів, наче швидкий потяг, що не зупиняється на малих станціях. Десятий клас виявився жорстким екзаменатором. Батьки Ростислава, наче змовившись, взяли його в «облогу»: прогулянки змінилися підручниками, вільного часу майже не було. Ростислав проклинав усю цю науку.

Тільки рідкісні походи в кіно, де в темряві залу рука Валі здавалася єдиним якорем у цьому морі формул, та порції підталого морозива в кав’ярні нагадували, що життя — це не лише параграфи.

А ще — кохання. Воно прийшло не як тихий гість, а як повінь. Воно захлеснуло з головою!

Валя, завжди стримана й відповідальна, тепер нагадувала струну, натягнуту до межі. Вона не пропускала занять, але вечорами, коли сонце сідало за горизонт, її єство починало болісно нити. Кров закипала від самої думки про зустріч. Її тіло, що розквітало, як весняний сад, благало про більше, ніж просто поцілунки, але внутрішній цензор дівчини суворо тримав оборону, відкладаючи «справжнє доросле життя» на далеке, туманне потім.

Травень увірвався в місто блаженним лилово-голубим маревом. Повітря стало густим від пахощів бузку, а небо — таким прозорим, що здавалося, крізь нього можна побачити вічність.

Останній дзвінок. Металевий звук, що розрізав навпіл їхнє дитинство. — «Прощай, школо, — шепотіли вони, дивлячись на порожні парти, які ще зберігали тепло їхніх рук. — Прощайте, наші суворі наставники».

Святкувати вирішили на дачі в Жореса. Вечір дихав вологою близької річки та ароматом молодої трави. Дівчата, наче яскраві птахи, метушилися біля столу, нарізаючи свіжі овочі, а хлопці, засліплені димом багаття, чаклували над шашликами. Зі старенького магнітофона "Маяк" виривалися ритми "Boney M", змушуючи серця битися в такт диско.

Терпке, липке вино швидко зробило свою справу — голови закружляли, а розмови стали гучнішими.

Коли залунали перші акорди «Hotel California» від гурту «Eagles», до Ростислава підійшла Олеся — найфігуристіша дівчина класу. Вона танцювала близько, занадто близько. Її пишні перса жарко притискалися до його грудей, а в очах світилося відверте запрошення. Олеся пахла солодкими парфумами та юним зухвальством.

Ростислав ввічливо посміхався, щось жартував, але думками був далеко. Він підняв погляд угору, туди, де над верхівками сосен у глибокій чорноті неба пульсувала червона цятка — Марс. У цей момент, серед гучної музики й чужих обіймів, він відчув себе неймовірно самотнім. Там, серед зірок, вирувало інше життя, і тільки він з Валею знали, що це — не фантастика з підручника, а чиясь знівечена доля… У цей момент, серед гучної музики й чужого тепла, він до болю чітко уявив Валю.

Він знав, що зараз у неї в школі теж грає музика, теж кружляють пари. Уявив, як вона стоїть біля вікна актового залу, обхопивши плечі руками, і так само дивиться на ту саму червону зорю.

…Дача батьків Жореса потопала в ароматах вологої землі та квітучої малини. Нічні птахи в прибережних річкових хащах заводили свою нескінченну пісню, а річка виблискувала під місяцем, наче луска велетенської риби. Природа навколо була такою справжньою, живою, вічною... А Ростислав тримав у руках дівчину, яка була йому чужою, і думав про іншу планету, де життя, можливо, було таким же крихким, як і кохання Матвієнка.

Ростислав обережно відсторонився від Олесі, щойно музика затихла.

 — Вибач, Олесю, треба дихнути повітрям, — кинув він і пішов стежкою вниз, до річки, відчуваючи холодну росу на траві.

Йому хотілося тиші. Йому хотілося до Валі. Завтра вони зустрінуться, і цей дитячий карнавал з шашликами та шкільними симпатіями залишиться в минулому.

***

Поки на дачі у Жореса палав вогонь і гримів «Boney M», у Валі було зовсім інше свято. Коли офіційна частина в школі закінчилася, і більшість однокласників розійшлися по галасливих компаніях, Валя з двома найближчими подругами вирішила піти до міського парку.

Там, у глибині старих алей, працювало літнє кафе — відкрита тераса під тентом, оточена розквітлими каштанами. Сонце пробивалося крізь листя. Вечір був теплим і прозорим. На столі стояло морозиво у вазочках, що швидко тануло, та пляшка ситра. Золотисте світло гірлянд м’яко лягало на їхні випускні сукні, роблячи дівчат схожими на героїнь старовинних романів.  Подруги про щось щебетали, сміялися, але їхній сміх здається Валі вже трохи «далеким».

Вокально-інструментальний ансамбль на танцмайданчику неподалік грав неголосну, мелодійну музику. Повітря було настояне на ароматі нічних фіалок та свіжоскошеної трави.

За сусіднім столиком сиділа компанія військових. Один із них, молодий лейтенант-льотчик у парадній формі, весь вечір не зводив очей з Валі. Його блакитні погони з крилами виблискували в сутінках. Зрештою, він наважився підійти.

— Дозвольте запросити на танець найкрасивішу випускницю цього міста? — посміхнувся він, поблискуючи білозубою посмішкою. — Я — Андрій. Можна сказати, підкорювач неба. Обіцяю, що вище хмар я вас не підніму, але на танцмайданчику триматиму міцно!

Валя підняла на нього свої великі сірі очі.  Вона згодилася на один танок. Льотчик був гарним, впевненим і від нього пахло дорогим одеколоном — справжня мрія для будь-якої дівчини. Але в цю мить, коли вони рухалися у танці, він здався їй занадто земним і простуватим.

Їй було приємно, що її запросили, але всередині панував дивний спокій. Вона дивилася, як за спиною льотчика, між густими лапами каштанів, сходить перша вечірня зоря.