Розділ 8. «Сповідь»

Морозець пощипував щоки, вогники по всьому зимовому Рівному блимали, наче обіцяючи диво.

Юнак і дівчина чекали дядька Олекси, який пірнув кудись у нетрі цегляної будівлі, щоб  вивести машину з гаража.

— Як здорово! Слухай, такі таємниці... — Ростислав говорив наче в якомусь захваті, нервово озираючись. З його рота виривалася густа пара.

— Навіть не знала, що таке буває! — Валя, закута в шарф, здивовано похитала головою.

Вони їхали «Запорожцем» вузькими, засніженими вулицями, оповиті спільною таємницею. Цей шлейф секретності одразу перетворився на щось більше, ніж просто дружба, на теплий, несподіваний струмок романтики, що зароджувався в їхніх душах.

Залізнична станція лунала різкими криками оголошень, що відбивалися від скляного даху. Над пероном висіла жовтава мряка світла, в якій кружляли сніжинки.

Дядько Олекса провів їх крізь натовп стомлених пасажирів, подав валізу та постояв на пероні, поки потяг, повільно й надсадно набравши хід, не рушив у темряву. Останнє, що вони бачили, — це його фігура, що стояла під стовпом і дивилася їм услід, доки вагон не зник.

У купе було напівтемно і тепло. Вони сиділи одне навпроти одного на нижніх полицях, покидаючи Рівне. За вікном глибоку чорноту неба прорізали лише поодинокі, розмиті вогні сіл. Поїзд усе набирав хід, монотонний стук коліс по стиках рейок, наче маятник, відміряв початок їхньої таємниці.

— Хм… Дядько Олекса. Химерна людина, — прошепотів Ростислав, порушуючи мовчанку. — Ти віриш йому?

— Я не знаю, ото… Так здається він говорить.

Вони тихо засміялися, і сміх, наче дзвіночок, відлунював у малому купе.

— Мені здається, що він не брехав, — серйозно додала Валя. — А ця історія з Лаїрою і Оліаном — надто вже детальна, щоб бути вигадкою. До того ж, це ідеально пояснює і роман, і загадковий лист.

— Але ж це... неймовірно…

Валя підсіла до Ростислава, узяла в руки синій шкільний зошит. Він був майже новий, але краї трохи потерті — остання сповідь Костянтина Матвієнка.

Ростислав забрав зошит, відкрив, полистав густо списані фіолетовими чорнилами сторінки.

— Ну що, будемо читати?

— Почекай, — раптом сказала Валя і своєю рукою закрила зошит.

Вона несподівано потягнулася і поклала свою долоню на руку Ростислава.

— Давай не відкривати його до ранку, — прошепотіла Валя. — Треба мати свіжу голову для розуміння такої важливої інформації. Головне, що ми маємо відповіді на половину питань…

І додала:

— Давай погасимо світло. Так романтичніше. Як гарно їхати удвох.

Світло погасло і вони сиділи поряд.

— Ми з тобою… наче герої якогось фільму, — Валя трохи нервово посміхнулася, дивлячись йому прямо у вічі.

— Дивись, як гарно за вікном, — сказав Ростислав. Він відчув, як шалений пульс стукає у скронях. — Як проносяться мимо…

Він не встиг договорити. Губи Валі накрили його губи. Вони завмерли в довгому, несміливому поцілунку. Ростислав відчував яскраво-томливе піднесення, наче вони злетіли над світом.

Юнак відсторонився, дихаючи важко. Валя опустила очі, її щоки спалахнули. Вона швидко забрала руку, але Ростислав одразу поклав свою долоню поверх її, що лежала на коліні. Несподівано Валя знову припала до його губ губами, цього разу рішучіше.

Двері купе різко відчинилися, і яскраве світло коридору боляче бризнуло в очі.

— Так, а тут хто у нас? Чому без світла? А-а, темнота — друг молоді, — гучно посміхнулася повновида провідниця.

Вона увімкнула верхнє світло, і Валя відсунулася від Ростислава.

— Білетики, пасажири. Пред’явили.

Після перевірки, гойднувши задом, обтягнутим тісною спідницею, провідниця пішла, люб’язно клацнувши вимикачем.

Валя і Ростислав, пригнічені, сиділи в темряві, намагаючись відновити порушену нитку близькості, духовного єднання.

І тоді Ростислав обійняв Валю, і вона схилилася до нього, поклавши голову на плече.

І так вони проїхали довго, доки на одній зі станцій не увійшли нові пасажири: повнуватий чоловік в окулярах та густо нафарбована блондинка. Нові пасажири, зі своїми великими сумками та буденними, гучними розмовами, заповнили купе. Романтика одразу відступила, поступаючись місцем реаліям спільної подорожі.

Настав час для реальності. Добре, що дядько Олекса подбав про них, давши з собою справжні, «триповерхові» бутерброди. Вони замовили у провідниці гарячого, пахкого чаю і задоволено захрумтіли.

***

 Вже кілька днів Ростислав по-справжньому відчув себе дорослим, а Валя розкрилася, наче квітка. Поцілунки і обійми продовжувалися і після повернення додому, і з закінченням канікул.

Кохання, що спалахнуло, не вибило геть усе з голови, як це часто буває з першими чуттєвими хвилями. Навпаки, воно стало для Ростислава і Валі потужним каталізатором: вони з подвійною силою кинулися в науку, навчання, і, головне, у свою таємну місію.