Розділ 7. Дядько Олекса

На вулиці, поблизу кафе, де проходив поминальний обід, стояв кіоск, вітрина якого була обліплена яскравими обкладинками журналів, газет та фото акторів кіно. На лавах поруч лежав тонкий шар снігу.

— Давай купимо «Новини кіноекрану». І «Вогник». Все одно в дорозі треба щось почитати, — запропонувала Валя, роздивляючись вітрину. Вона була помітно пригнічена, тиха і сумирна.

— Гарна ідея… — згодився Ростислав. — А я візьму останній номер «Науки і життя»! Там цікаві факти... А ще інколи фантастику друкують і детективи. Читала цей журнал?

— Рідко… В читальному залі хіба.

Вони вже пообідали. Надалі сидіти з дорослими дядьками і тітками, які шумно згадували покійного Матвієнка, було якось незручно. Тому наші герої тихцем вийшли. Свіже повітря трохи оп’янило їх після приміщення кафе.

Вони не встигли придбати журнали, як із дверей кафе, ніби випірнувши з галасу, з’явився сивочолий чоловік. Капелюх його був трохи з’їхав набік, і від нього все ще пахло горілкою та напруженою атмосферою поминок.

Чоловік підійшов прямо до Ростислава.

— Закуримо? — сказав він, простягаючи старовинний срібний портсигар. — Бери. Тобі не пропоную, — він зиркнув на Валю.

— Та дякую. Я не палю, — здивовано відповів Ростислав.

— Ото! Та одну…

— Ні, дякую.

— Ну, воно й правильно. Нічого й звикати, — промовив чоловік і підморгнув лукавим оком.

Він закурив, смачно пихкаючи димком, затягнувся, випустив дим і трохи закашлявся.

— Горілка, — пояснив він, хрипко дихаючи. — Дере... То куди ви зараз?

— На вокзал хотіли, — пояснив Ростислав. — Ми ж сюди приїхали, щоб зустрітися з Костянтином Корнійовичем. А тут таке...

— Пропоную поїхати до мене, молоді люди. У мене тихо. Я живу один. Трохи спочинити. Ви ж з Вербовська?

— Так, — підтвердив Ростислав.

— Так поїзд ваш лише ввечері їде.

— А нам треба квитки купити, — пояснила Валя. — Окрім того. Як це до вас? Ми вас не знаємо. Що ви за людина.

Чоловік ледь посміхнувся.

— Ото! Не людожер, не пірат і не розбійник. Не бійся, дівчинко. З вас пилинка не впаде, — він посміхнувся, і його очі за капелюхом засяяли.

— Не ображайтесь, — посміхнувся Ростислав.

— А чого ображатися? Обережність ніколи не завадить. Правильно чинить твоя подруга. Вона молодець.

— До речі, ви обіцяли нам щось розповісти.

— Розповім, — кивнув чоловік. — А про квитки не турбуйтеся. Ми їх замовимо по телефону. Звіть мене дядьком Олексою. А ви, я бачу, ввічливі. То як ваші імена?

***

Будинок на Київській вулиці нічим не відрізнявся від тих панельних будівель, що споруджувалися «на скору руку» десь наприкінці 60-х. У засніженому дворику біля гірок і каруселей метушилася малеча. У холодному під’їзді пахло тютюном та вогкістю.

Поки йшли по дворику і піднімалися на четвертий поверх, дядько Олекса щось розповідав про свій побут, друзів та рибалку, жалівся на проблеми з опаленням та свою вічну боротьбу з ЖЕКом з цього приводу. Ростислав і Валя слухали його на піввуха, але відзначили його деяку бадьорість. Мабуть, він, як і кожна одинока людина, був радий несподіваним гостям.

Тісний коридорчик з антресолями під стелею був забитий мотлохом. На вішалці висів старий армійський кітель і плащ-дощовик, внизу стояли гумові чоботи. Одразу було видно, що дядько Олекса жив простим життям або військового, або геолога.

— Заходьте до вітальні, молоді люди, сідайте. Зараз я щось на стіл організую.

— Та ми не голодні.

— Ото! Так прийнято, молоді люди, так прийнято… — І дядько Олекса, радісно крякнувши, щез за дверима кухні.

Ростислав і Валя сіли на диванчик, перешіптуючись. Уздовж стіни — полірований гарнітур зі скляною вітриною, де стояли кришталеві вази та дефіцитний сервіз. На підлозі — вицвілий, але чистий килим. На стіні висіла картина із зображенням березового гаю. На полиці — багато книг, якими одразу зацікавився Ростислав. Але вони виявилися більш частиною наукової літератури: брошури по геології, підшивки науково-популярних журналів…

Дядько Олекса попросив Ростислава разом з ним переставити на центр кімнати круглий столик, присунув до нього крісло. На круглому столику, немов у казці, швидко з'явилися: пляшка домашньої наливки, карафка з горілкою, оселедець, нарізаний кільцями цибулі, та паперовий пакет з дефіцитними цукерками «Мішка на півночі».

Дядько дістав із серванта рюмочки, налив в них. Ростислав і Валя рішуче замахали руками.

— Ото! Хіба це пиття? — вигукнув дядько Олекса. — Це ж настойка з ягід! Це сік! Ну… як собі хочете. Вам же їхати…

Собі він налив горілки, закусив оселедцем і хекнув.

 — Ага, я ж обіцяв!

Потім взяв телефонну трубку і довго домовлявся про квитки на Вербовськ.

— Все, забронювали. Можете не хвилюватися.