Розділ 6. Візит

Так несподівано для себе Ростислав подружився з Валею. Дівчина чимось подобалась йому, вона притягувала, вона з’являлася в його млосних снах. Її присутність була схожа на тихе, тепле світло, що пробивається крізь туман, і він постійно намагався зловити його промінь.

Але часто бачитись їм не доводилося. Найчастіше відмовлялась Валя, мотивуючи необхідністю приділяти велику увагу навчанню та вимогами батьків стосовно цього. Але інколи їй вдавалося «втекти» на прогулянку чи в кіно.

Останнє особливо було важливим для Ростислава, тому що Валя дозволяла під час сеансу потримати свою руку. Це був цілий ритуал: Ростислав відчував, як його долоня ставала вологою від хвилювання, а кожен легкий рух її пальців обертався для нього на цілу подію. А навіть, клала голову в оксамитовій шапочці йому на плече.

Ростислав обіймав її, боячись дихнути зайвий раз, щоб не порушити чарів цієї миті, і так вони сиділи увесь сеанс. І хоч Ростислав дивився на екран, складно було сказати, чи усвідомлював він про що фільм.

...Вони йшли назад під ручку, весело розмовляючи, навколо лежав сніг і було морозно. Ростислав міцніше притискав її лікоть до себе, відчуваючи тепло її зап'ястя під рукавом.

Якось вони завернули у зручну й тиху кав’ярню.

Щойно вони переступили поріг, на них одразу накотилася хвиля теплого, густого повітря, просоченого гіркувато-солодким ароматом свіжої кави та ванілі. Тут було неймовірно затишно, і вони відчули себе захищеними від морозу та галасу міста.

За величезним вікном кружляли легкі пушинки снігу. Вуличні ліхтарі кидали на білий покрив м’яке, розмите світло, а крізь товсте скло шум вечора долинав приглушено, ніби світ за ним став казково далеким і нереальним.

Вони знайшли куточок, сіли. Дівчина заговорила про роман «Гості з Марсу», який прочитала.

— Книжка так собі. Я читала й більш цікаві. Хоча описи подорожі експедиції, перша зустріч з інопланетним розумом — чудові.

Ростислав слухав її, сьорбаючи капучіно. Він більше спостерігав за тим, як м'яке світло обіймає її обличчя і тіні лягають на вигини її шиї, ніж вникав у саму критику.

— Ну, у мене думка приблизно така ж, — промовив він. – Книга свого часу. Як я вже казав, для мене важливо, що це книга Якова Олександровича. Чомусь же він тримав її у своїй бібліотеці… Якусь нісенітницю він зберігати не міг.

— Ну… Це книга його знайомого. А може, навіть, друга, товариша. Тому й тримав.

— Згоден. Я шукав інші книги Матвієнка – але знайти поки що не вдалося.

Валя посміхнулася, відклавши вбік ложечку для тістечка.

— У нас з тобою, Ростику, думки йдуть в одному направленні. Я теж поцікавилася Матвієнком. І ось що знайшла. Довелося виписувати, тому що Енциклопедія лише на читальний зал дається.

Вона піднялася, демонструючи зграбненьку фігурку в джинсах і світлому светрі, потяглася до вішалки, де висіло її пальто. Ростислав, як завжди, відзначив її легкість та грацію, хоча Валя, здавалося, робила це абсолютно недбало, не звертаючи уваги.

Сіла з блокнотом в руках і швидко почала гортати красивими пальчиками.

— Ось, дивись.

Матвієнко Костянтин Корнійович (н. 28.08.1904, м. Рівне) — прозаїк, науковець, публіцист, інженер-геолог. Н. в м. Рівне у сім’ї вченого. Закінчив Рівненську г-зію (1921), Київ. гірничо-геол. ін-т (1927), спец. «Геол. розвідка».

З 1928 р. кер. двох великих геол.-розвід. експедицій до Сх. Сибіру (пошук родовищ рідкісноземельних металів) та Якутії (розвідка алмазних площ).

Авт. книжок: Надра Сибіру: Геол. основи розвідки (1930), Гості з Марсу: Роман-повість (1934), У вічному пошуку: Публіц. зб. (1956), Скарби тайгових глибин (1965).

З 1954 р. займався науково-педагогічною діяльністю. З 1960 р. — заст. дир. Ін-ту геол. наук АН УРСР. Нагородж. орд. Леніна, Знак Пошани.

Кандидат у члени ЦК КПУ (1971).

— Цікаво, — промовив Ростислав. – Є співпадіння.

— Які? – з інтересом запитала Валя.

— В книзі головний герой теж геолог. Займався розвідкою родовищ хризотилу… Десь там у тайзі. Тобто все відповідає сюжету.

Валя хмикнула: — У мене теж була думка, про те, що ніби головного героя він з себе писав. Але, зверни увагу – про геологічну розвідку цього самого хризотилу у Енциклопедії ні слова!

— Ну… Могли скоротити. Це дуже спеціальні речі для такої чисто інформаційної книги. Поверхово інформаційної. Можливо, більш детальніші біографії… Я знаю, про провідних письменників брошури видають.

— Про нього? Про Матвієнка? Навряд чи. Письменник, такого собі, містечкового рівня, якого забули навіть у столиці….

Помовчали, сьорбаючи кавою і смакуючи тістечка. Тонкий аромат ванілі та гіркого шоколаду на мить витіснив усі думки про тайгу та енциклопедії.

— Окрім того він міг просто це вигадати, — наморщила лобика Валя. — Адже ми маємо справу з сюжетом художньої книги. Окрім того це фантастика!