Розділ 4. Валя

Нарешті всі учні склали контрольну роботу з фізики. Ростислав бачив, як Родіон Кузьмич, їхній викладач, втомлено зітхаючи, складає зошити до свого потертого портфеля.

Його однокласник Жорес кликав його до шкільного буфету, але Ростислав махнув рукою.

— Слухай, ти йди сам.

 — А ти?

 — Можливо, пізніше.

— До Родіона?

 — Так, є невелика справа.

 — А що за справи у тебе з фізиком?

 — Так… треба борг здати.

Жорес скептично хмикнув, і його нові черевики зачовгали вниз по сходах.

Ростислав мав довірливі стосунки з фізиком Родіоном Кузьмичем і вирішив цим скористатися. Минуло вже близько двох тижнів, відколи він купив ті книжки. Йому страшенно хотілося дізнатися, чи не поповнилася комісійна колекція Сльоти. У руці він стискав зім’ятий клаптик паперу, який йому потайки дала жінка—продавчиня у «Воєнторзі». Окрім номера, там було лише ім’я: Марія Іванівна.

Він невпевнено постукав у дерев’яні двері фізичної лабораторії, і йому мало не дали по лобі, бо двері рвучко відчинилися зсередини.

— Хто там? Це ти, Вухань? Господи, коли вже мені дадуть спокій! Що тобі, хлопче? – запитав учитель фізики.

— Я ненадовго, Родіоне Кузьмичу. Я знаю, що у вас є апарат. Мені б дзвоник зробити… Хвилину, не більше...

— Дзвоник! Тобі що, це міська телефонна станція? Іди он на вулицю до будки й дзвони. Або до секретарки. Розумієш, якщо кожен так бігатиме...

 — Секретарка буде проти – ви ж знаєте…

 — Гаразд, поясни причину. Якщо дійсно поважна – дам подзвонити.

Ростислав знітився, дивлячись на старий паркет.

 — Не знаю... чи настільки поважна...

І він розгублено, але щиро розповів про покійного Якова Олександровича та його бібліотеку. Родіон Кузьмич повільно підняв свої сиві, густі брови.

— Стосовно книжок, кажеш? Читаєш, значить? Ну, гаразд! Але три хвилини, не більше. Час пішов!

І ось Ростислав зайшов у маленьку, напівтемну комірчину. Тут стійко тхнуло озоном, паленим дротом та гумою – запах старих фізичних приладів та ізоляційної стрічки. Він швидко набрав  номер із клаптика паперу, одним оком косячись на фізика, який саме ставив залізний чайник на розпечену електричну плитку.

На тому боці у слухавці озвалося:

— Алло.

Голос був чистим, мелодійним, хоча й трохи відстороненим.

— Доброго дня. Даруйте, що турбую. Маріє Іванівно, чи прийшли до вас у комісійний якісь нові книги з «якірцем»? Пам’ятаєте, це книги... Сльоти Якова Олександровича. Чи не знайшлося чогось нового?

— Яка я вам Марія Іванівна? Це Валя біля апарату. Невже мій голос такий старий?

— А... пробачте.

— Марія Іванівна моя мама.

— Ще раз пробачте...

Ростислав вже був готовий покласти трубку, відчуваючи незручність, але невидима Валя заговорила далі.

— Почекайте, не відключайтесь. Мама на роботі. Але вона сказала, що має дзвонити молодий чоловік. Це ви?

— Так, — майже прошепотів Ростислав, позираючи на Родіона Кузьмича, що саме знімав паруючого чайника.

Той махнув рукою, даючи знак говорити.

— Так ось, — сказала Валя, злегка підвищивши тон. — Хтось приніс і здав книгу Овідія. Вам вона потрібна? Мені, наприклад, зовсім ні.

— Овідія? — Ростислав мало чув таке ймення. Про цього автора практично нічого не знав і ніколи не цікавився античною літературою. Але, мабуть, від того, що цим автором не цікавилася невідома Валя, Ростислав відповів зовсім інше:

— Так, безумовно, цікавлюсь... Це давньоримський автор...

На цьому його пізнання, на жаль, закінчилися.

— Тобто, вам його залишати? Попереджаю: він коштує п’ять карбованців. Це досить дорого!

— Знаю! Але – залишати!

— Добре. Книгу вам передадуть...

— У магазині?

—  Ні, це незручно. У мами можуть бути неприємності. Заберете її завтра о шістнадцятій годині. Вас чекатимуть у Літньому парку біля статуї Березовського.

І на тому боці різко поклали слухавку.

— Що, домовився? — спитав Родіон Кузьмич, смачно сьорбаючи чай з бубликами. — Чаю хочеш?

— Ні, — мотнув головою Ростислав. — Родіоне Кузьмичу, а який найкращий маршрут, щоб дістатися до Літнього парку?

***

Лапатий сніг почав несміливо падати, але вже за пару годин густо запорошив вулиці, дахи будинків і дороги. Він лоскотав обличчя і змусив заснути під білою ковдрою старий, притихлий парк.

Вже відчутно темнішало. Біля високої статуї композитора Березовського нікого не було; самотньо стояла, присипана снігом, чавунна лава. Неподалік були вкриті важким снігом дерева та виднівся вже ледве помітний силует сніговика, зліпленого кимось раніше.