Розділ 3.«Гості з Марсу»

Ростислав зручно вмостився біля лампи й відчув, як у грудях піднімається дивне, трохи хвилююче передчуття. Йому здавалося, що ця тоненька повість колись давно вже чекала саме на нього — і тепер нарешті починає відкривати свій світ. Читаючи повість, Ростислав відмітив для себе, що вона була написана ще наприкінці 30—х років і даний екземпляр 1954 року – це лише перевидання.

Книжка мала свої характерні особливості, властиві літературі тих часів. Це було видно по стилю викладу, мові, діалогам персонажів.

Нижче я приводжу лише фрагменти з початку тієї книги, що читав Ростислав.

КОНСТЯНТИН МАТВІЄНКО

ГОСТІ ІЗ МАРСУ

Науково—фантастична повість (фрагменти)

1. Небесний гість

Ми простували вже третій тиждень. Тайга у сих краях була прегарна, але й сувора. Ми мужньо долали горби, спускалися в глибини лісу, брьохалися багнищами та купинами. Спинялися біля синіх річок та озер, поміж сіро—фіалкових скель, вишукуючи родовища хризотилу.

Не можу не сказати про вагу нашої експедиції, любий читачу. Хризотил входить до складу безлічі виробів у найрізноманітніших царинах будівництва і техніки. Скажімо, коли вам треба вибудувати стіну чи спорудити покрівлю дому, або прокласти труби різного діаметру, чи потрібна особлива цегла — кращого за хризотил—азбест не знайти.

Хоч ми й поспішали, здійснюючи довгі щоденні переходи, я все ж встигав перейматися чарівністю тутешньої природи. Попри непривабливі первісні тайгові нетрі, що складалися з ялиці, кедру та модрини, мені, південцеві, українцеві, чимось до вподоби був цей суворий край з його неяскравими барвами: похмурим насупленим небом, гострими сіро—рожевими скелями серед темного лісу, фіалково—сталевими річками, бурими багнистими болотами.

Добре пам’ятаю ту мить, коли ми спустилися з хребта до річкової долини. Йти було вельми важко — люди й коні провалювалися в чвакотюче буре болото, сховане під рослинним шаром. Кожна десятка метрів давалася великою працею. Але я не віддавав наказу спинятися на нічліг, вирішивши сьогодні ж перебратися на лівий берег ріки… Згодом ми ще якийсь час простували в темряві похмурого лісу.

Нарешті, вже надвечір, ми стали табором. Тут була і трава для коней, і придатне для наметів сухе місце.

Поволі розсідлали коней, поставили намети під величезними кедрами. Розвели багаття та почали готувати наш нехитрий обід. Після звичайної процедури поглинання каші зі шматками в’яленого м’яса, хліба та чаю ми, утомлені до краю, поринули у глибокий сон.

***

Серед ночі мене немов щось підкинуло… Якась неясна тривога охопила мене, забажалося підвестися та вийти. Мені здалося, що я чув якийсь далекий ляскіт, щось здригнулося. І ніби крізь брезент намету майнула хвиля сріблясто—блакитного світла.

Я вийшов назовні, стискаючи в руках карабін. Місяць висів над тихими горами та безмовним лісом. Річка, що шуміла по гальці, й ялини, які хвилювалися під вітром, здавалося, застигли в заціпенінні.

Я ступив кілька кроків — і раптом помітив, немовби місяць розпався, від нього відколовся блискучий жовтий прозорий диск, і я навіть угледів там постать усередині нього. Далі сталося щось дивовижне: місяць лишився на своєму місці, а блискуча жовто—помаранчева куля (вона немовби міняла колір) почала повільно знижуватися над лісом. У ній виразно сиділо невідоме створіння.

Зізнаюсь — жах огорнув мене аж до п’ят, але я тримався, силою волі долав хвилі страху. Я пройшовся, оглянув околиці. Навкруги було тихо. Навіть нестерпні комарі, чий тонкий писк так дратував, кудись зникли.

Міркуючи, чи не сон це, чи не примарилося, я повернувся до намету й ліг спати.

***

Вранці я нічого не сказав товаришам — адже сам не був певен, що все це справді сталося.

Ми снідали, обмірковуючи завдання на день, пили чай з жерстяних кухолів уприкуску зі шматками цукру, а я дивився на товаришів по експедиції, немовби бачив їх уперше. Свідомість моя ніби змінилася, мов потьмарилася. Я все пам’ятав і розумів, але водночас наче чогось очікував — якогось важливого випадку, якоїсь місії чи знаку.

І тут із лісу вийшов… Ні, то був не звір, а людина. Не місцевий житель, не лісник, чого можна було б сподіватися, а чоловік… швидше юнак, але якийсь дивний. На ньому була вкорочена двобортна куртка з вовни та спортивні штани зі смужкою, на ногах — цупкі вовняні шкарпетки з черевиками. Яскравий шарф доповнював спортивний образ. Він зняв кепі, оголюючи коротке кучеряве волосся, старомодно вклонився і посміхнувся, хоча усмішка його не виглядала природною. Він радше видавався розсіяним і трохи збудженим.

— Пробачте, панове—товариші, мені… украй потрібна ваша допомога.

Ми холоднокровно вивчали його. Він був досить високим, довгим і худим; коли говорив — жваво жестикулював, розмахував руками, ніби млин. Але водночас жести його були дивно витонченими.