Минуло чотири роки. Ростик подорослішав і змінився.
Він став багато читати, спочатку відвідував дитячу бібліотеку, а згодом — дорослу. Збайдужів до значків і подарував їх товаришеві. Моделі вітрильників залишив як пам’ять.
Тепер він збирав книжки — але лише ті, що запали в душу, до яких хотілося повертатися. Інші продавав, тому завжди мав кілька карбованців на нові видання. Часто його можна було побачити у книгарні: він стояв біля полиць, гортав свіжі, ще пахучі друкарською фарбою сторінки, і очі йому світилися захопленням.
У місті був магазин «Воєнторг», а в одному з його кутків тулився невеликий відділ букіністики. Там приймали старі книжки на комісію — і гроші виплачували одразу, без очікування продажу. Саме туди Ростислав приносив уже прочитані томи, а натомість шукав нові скарби. У тісному приміщенні пахло пилом, картоном і старим папером; крізь вузьке вікно падала смуга світла, у якому повільно кружляли пушинки пилу.
Останнім часом його захопила наукова фантастика. Він перечитав твори Владка, Бєляєва, Єфремова, Дашкієва, відкрив для себе Уеллса, Бредбері й Гаррісона, і мріяв натрапити на щось таке, чого ще не бачив ніхто з його друзів.
Якось одним листопадовим днем перебираючи книжки на полиці, Ростислав натрапив на «Глибинний шлях» Миколи Трублаїні. Відкрив, глянув на ілюстрації — і раптом серце його тьохнуло. На титульній сторінці виднівся знайомий екслібрис у вигляді маленького синього якоря. Не було сумніву — це книжка зі старої книгозбірні Якова Олександровича. Він гарячково почав гортати інші книги, але подібного знаку більше не знайшов.
Ростислав нерішуче підійшов до каси, де стояла сувора продавчиня в синьому халаті.
— Чого хочеш? Купити щось? — запитала вона, не відриваючись від підрахунку здачі.
— Так, — хлопець поклав перед нею книжку Трублаїні. — Але ще хотів спитати… Може, у вас є інші книжки з таким якірцем?
Він показав на титульну сторінку.
— Звідки ж мені знати, юначе? — зітхнула вона. — Книжок приносять сотні — хіба всіх запам’ятаєш?
Від її тону війнуло байдужістю. Ростислав почервонів, кивнув і вже збирався відійти, коли поруч озвалася інша — худенька чорнява жінка в окулярах, що саме розкладала книги на полицях.
— А що, це книги когось знайомого? — спитала вона доброзичливо.
— Так, — відповів Ростислав. — У одного старого чоловіка була … своя бібліотека. На всіх книжках був ось такий знак.
Жінка кивнула, задумливо провела рукою по корінцях книжок.
— Так, пригадую. Я приймала їх на комісію. Звернула увагу на той якір. Але це було тижнів три тому. Більшість розібрали. Ходімте, покажу.
Вона провела хлопця до полиці.
— Ось тут, на четвертій, я ставила ті книги. Потім ще приносили інші, але пошукайте — може, щось залишилося.
Разом вони переглядали старі книги. Повітря стояло нерухоме, пахло пилом і пожовклим папером. Десь у глибині крамниці дзенькнув дзвіночок на дверях, впускаючи протяг і віддалений гул тролейбуса.
Коли Ростислав уже зібрався йти, жінка в окулярах подала йому тоненьку книжку.
— Здається, одна залишилася, — сказала вона з легкою посмішкою. — Більше немає.
На палітурці — трохи потьмянілий малюнок: зоряне небо, і серед нього силует корабля, схожого на рибу з крилами. Напис: Костянтин Матвієнко. «Гості з Марсу». Науково—фантастична повість.

Ростислав стиснув книжку в руках і раптом відчув, ніби Яків Олександрович — лагідний, спокійний, з тією самою ледь помітною усмішкою — стоїть поруч і схвалює його вибір.
— Спасибі, — тихо промовив він і рушив до каси.
Коли розплатився й поклав книги в пакет, їхні погляди знову зустрілися з робітницею магазину.
—Почекай—но, — сказала вона, підходячи ближче.— Ось мій номер телефону. Подзвони, якщо раптом з’являться книжки з якірцем — я відкладу їх для тебе.
Ростислав розгублено дякував, а вона вклала в його долоню вузький клаптик паперу.
Він ішов додому повільно, затискаючи пакет з книгами під пахвою. Підкрадався осінній вечір, ліхтарі спалахували один за одним і блищали в калюжах, відкидаючи на асфальт тремтливі золоті плями.
У кишені шелестіло кілька кленових листків — Ростислав навіть не помітив, коли підібрав їх дорогою.
***
Удома він неквапливо розглядав придбані книжки. Було приємно відчувати, що вони з особистого зібрання Якова Олександровича.
Він відкрив Трублаїні «Глибинний шлях». Видання 1956 року з серії «Бібліотека пригод та наукової фантастики». Роман про будівництво підземного тунелю між європейською частиною СРСР та Далеким Сходом.
Багато малюнків, цікава заключна стаття — від самої книжки віяло духом далеких мандрів.
Ростислав і не підозрював, що Яків Олександрович так любив фантастику.
#327 в Фантастика
#103 в Наукова фантастика
#536 в Молодіжна проза
інопланетні створіння, перше кохання через роки, таємниця книги
Відредаговано: 09.01.2026