Розділ 1.

Окрім старого, у хлопчика не було друзів. Навіть просто приятелів не знаходилось.

Він ріс сором’язливим, палким і серйозним. Від шкільних товаришів його відгороджувала невидима стіна нерозуміння. Вони були надто гомінкі, швидкі й упевнені. Хлопчик здавався їм тугодумом і нудним.

Та й йому з ними було нецікаво.

Удома, де мама більше займалася собою, а батько — роботою, хлопчик поринав у власний вигаданий світ. Олов’яні солдатики, конструктор, дитяча електрична залізниця — усе це стояло для нього на першому місці.

Згодом, коли підріс, почав збирати етикетки з сірникових коробок і значки. Та скоро охолов і до цього: гарних етикеток вже не було, а значки приїлися. З усіх значків він залишив лише переливні — ті, що дивно міняли зображення, коли їх нахиляти.

Але й це колекціонування швидко набридло. Хотілося чогось незвичного, справжнього.

Саме тоді він і зустрів старого. Стояв тихий вересневий день. Сонце ковзало по вицвілому асфальту, на деревах ще трималося листя, але вітер уже ніс у повітрі щось прохолодне й невловимо осіннє.

Старий сів поруч на лавку, коли хлопчик розглядав черговий переливний значок. На ньому великий морський корабель при нахилі перетворювався на постаті героїв, що підкорювали полюс.

Хлопчик глянув на незнайомця й відразу помітив, що той стомлений і трохи задихався. Нахмурився: він не любив, коли хтось — тим більше дорослий — втручався в його самотній світ, поглядав на нього й намагався зав’язати розмову.

— Гарний значок, — мовив старий. Голос його був трохи хриплуватий, але спокійний.

— Знаєш, — додав після паузи, — у мене був приятель, який теж ходив у експедиції — на Північ, у полярні краї, в тайгу.

— Угу, — тільки й мовив хлопчик, кивнувши, не знаючи, що відповісти.

— Уяви собі: тайга, холод... — заговорив старий, дивлячись кудись повз хлопчика. — Йдуть геологи. Довкола — ні душі, тільки вітер шумить у верхівках сосон. День за днем вони бредуть серед снігів, шукають поклади, ставлять віхи.

— Цікаво! А ваш приятель… Він і зараз ходить? — несміливо запитав хлопчик.

— Куди?

— Ну, в експедиції?

— Ні, ти що. Його давно вже нема на світі.

Хлопчик мовчав, втупившись у землю. Старий сидів спокійно, злегка усміхаючись, ніби бачив перед собою не лавку й двір, а те саме вогнище серед тайги.

— А коли він ходив? — ледве чутно спитав хлопчик.

— Давно, — старий трохи задумався. — Ще в тридцятих роках… Давно…Потім повернувся в місто, але вже не був тим, яким він був. Здавалося, що там, у тайзі, щось у ньому змінилося.

— А ви теж бували там? — раптом спитав хлопчик.

— На Півночі?

— Ну, так.

Старий не відповів одразу. Лише посміхнувся, щось думаючи про себе.                                                     —  Може, й був, — сказав він тихо. — Може, й ні.

Він став якимось загадковим, ніби зберігав у собі безліч таємниць.

— А ти читав книжки про мандрівки? Взагалі, ти щось читаєш? — спитав старий.

— Ні, — знітився хлопчик.

— Ти не читаєш книжок? — здивовано перепитав старий, уважно подивившись на нього.

— Ну... читаю. Іноді. Те, що задають по програмі… з літератури…

— Іноді, — повторив старий тихо, наче сам до себе. — Те, що задають. У школі… Цього мало, розумієш. Тебе як звуть?

— Ростик… Ну, Ростислав.

— Зрозуміло. А я — Яків Олександрович. Розумієш, Ростику, без книжок людині важко. Книжка — це теж двері. Тільки треба навчитися бачити, куди вони ведуть.

Хлопчик насупився. Йому не подобалося, коли дорослі повчали. Але в голосі старого було не лише повчання, але й щось таке, що хотілося слухати.

— Я колись теж не вмів, — провадив старий. — Букви бачив, а картини — ні. А потім навчився.

— Як? — спитав хлопчик, не витримавши.

— Треба читати не очима, а всім собою, — усміхнувся старий. — Закрий очі й уяви те, про що читаєш. Слова — це тільки ключі. А відчиняють вони уяву.

***

Старий ще не зовсім був старим. Лише два роки як вийшов на пенсію. Але Ростику Яків Олександрович здавався древнім дідуганом — тим, що все знає і усюди побував.

Того вечора він запросив хлопчика до себе.

Жив старий у будинку неподалік — через двір і вузьку алею з кленами.

Він мешкав сам: син давно помер від скарлатини, а з дружиною вони розійшлися.

У квартирі пахло книгами, пилом і ще чимось — може, старим деревом або чаєм. Повітря було тепле, трохи застояне, ніби зберігало в собі пам’ять минулих днів. Уздовж стін стояли високі шафи, заставлені книгами в темних палітурках. Лампа на письмовому столі світила м’яким жовтим світлом, і це світло робило все навколо лагіднішим, немов час тут ішов повільніше.