Гості на похоронах

Ця моторошна історія сталася зі мною трохи більше року тому, але той пережитий страх і донині навідує мої незміцнілі нерви, тільки-но я згадаю весь цей жах, що трапився. Тоді, минулої весни, я отримав таке бажане підвищення на роботі, нарешті закрив іпотечний кредит, а дружина піднесла мені надзвичайний сюрприз – уже взимку я вперше стану батьком. Здавалося б, моє життя, нарешті, почало налагоджуватися, і після стількох років різних випробувань долі я ось-ось зумію знайти сімейне щастя і спокій, тільки ось після низки хороших новин до мене постукала і погана.

Несподівано мені зателефонував мій старший брат і попросив зустрітися. Спілкування з ним за останні кілька років помітно віддалилося, і єдиним нагадуванням, що в мене є старший брат, усі ці роки слугував подарований ним на удачу срібний браслет, який я практично ніколи не знімав. Коротко і сухим тоном він попросив приїхати до нього, не даючи жодних натяків, до чого мені слід готуватися. Усю дорогу я вигадував і намагався пояснювати собі причини, що могли змусити мого брата звернутися до мене, однак жодна з них не була й близько до тієї істини, до якої я абсолютно не був готовий.

Ця зустріч мені запам'яталася на все життя, адже тоді я ще не знав, що це був останній день, коли я бачу його живим.

Відчинивши двері, брат жахну́в мене своїм зовнішнім виглядом – зморшкувате зблідле обличчя, запалі очі з коричнево-чорним забарвленням навколо них, згорблене, схудле до неможливості тіло похитувалося від слабкості, що долала його. На мій здивований і розгублений погляд він озвучив те, що само собою напрошувалося як відповідь – невтішний діагноз лікарів і швидке наближення свого останнього дня життя.

Мене почута інформація збентежила. Якийсь час я стояв на порозі й не знав, що сказати братові, змученому пережитою депресією і який очевидно вже змирився зі своїм становищем. Як я вже згадав – цього дня я бачу брата востаннє. Він прожив ще з тиждень, після чого наклав на себе руки. Це стало справжнім ударом не тільки для мене, а й для матері, яка також нічого не знала про його хворобу.

Ховали ми його не в місті, а в селищі міського типу "Борова", де по материнській лінії перебувають наші родичі. На тамтешньому цвинтарі вже давно спочивають наші предки, починаючи з прадіда, і тому, сповістивши родичів про те, яке саме з нами трапилося горе, ми спільними зусиллями взялися за організацію похорону брата.

У призначений день похоронну процесію супроводжувало безліч людей – близькі та двоюрідні родичі, хрещені, міські та старі місцеві друзі, з якими ми багато років проводили свої літні канікули, коли були ще дітьми. Були й просто небайдужі сусіди з вулиці, мало- або зовсім незнайомі люди, які раз у раз підходили висловити нам свої співчуття; але також були й підозрілі особистості, про яких розповідь йтиметься далі.

Це був морально важкий і виснажливий день; ми з матір'ю повернулися до міста, до нашого колишнього життя, і здавалося б, що все страшне вже позаду, проте за два дні після похорону мені зателефонувала двоюрідна сестра Юля. Вона була вся схвильована, її голос тремтів, а через нескінченний потік сліз я ледь розібрав, що сталося.

– Євген пропав! – перше, що вимовила Юля, перш ніж потік сліз узяв контроль над її емоціями.

– Як пропав? – не зрозумів я, – Що ти маєш на увазі? Ми ж його поховали днями.

– Його тіло... – зуміла видавити сестра, після чого знову зашлася сльозами. – Приїжджай скоріше...

В ту ж годину я вирушив у Борову, не чекаючи кінця робочого дня. Юлі вдома не було – увесь цей час вона сиділа на цвинтарі та плакала, чекаючи мого приїзду. Поруч із нею перебувало кілька представників місцевої поліції і цвинтарний сторож. Мене спочатку не впускали за огороджувальну стрічку, проте сестра, як помітила, що я приїхав, схвально кивнула поліцейському і пояснила, хто я, після чого мені дозволили пройти на місце поховання мого покійного брата, де на мене чекала не зовсім приємна картина.

Здивування, яке тривало від самого дзвінка сестри, до розгрому, що постав переді мною, швидко переросло у великий напад гніву, і хто знає, як би я поводився, якби поруч не було представників поліції: могильна земля була безладно розкидана навколо, надгробок викорчувано й надламано, а неподалік були залишки розтрощеної труни. Найстрашнішим у події було те, що тіла брата ніде не було. Цвинтарний сторож, від якого за кілька метрів несло задушливим алкогольним перегаром, лише знизував плечима перед слідчим.

– Будь ласка, нічого тут не чіпайте – звернувся до мене помічник слідчого.

Озирнувшись по сторонам, щоб упевнитися, що я точно побачив усе, я нахилився до сестри й запитав:

– Що кажуть?

– Нічого, – сестра зітхнула і закрила заплакане обличчя руками.

Я різко розвернувся і швидким кроком попрямував до слідчого, але той сам показав мені жестом, щоб я його дочекався, поки він закінчить заповнювати бланк свідчень сторожа. Щойно сторож похитною ходою пішов геть, слідчий сам підійшов до нас.

– Доброго дня, – привітався він зі мною, – Ви є рідним братом для... – слідчий, замислившись, вказав на порожню розламану труну, – для потерпілого?

– Так, – сухо відповів я і представився.

– Що я можу вам сказати, – продовжив той, відірвавшись від бланка, – Попередньо справа проходить за статтею 297 кримінального кодексу України, як "Наруга над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками чи прахом) померлого…" і таке інше, усю статтю зачитувати не буду – докладніше ознайомитеся в протоколі. Розкрадачів було кілька, тільки от їхні сліди викликають деякі питання – їх допоможуть з'ясувати криміналісти, вони скоро будуть тут. Копію їхнього звіту ви зможете забрати завтра у відділенні після того, як я особисто затверджу його – попередньо я зв'яжуся з вами. А поки що я наполегливо рекомендую ні до чого тут не торкатися, і виходити звідси суворо за розміткою.