Розділ 1

Густий потік автівок, сигнальні гудки й важке ранкове повітря. Відень не спить ніколи — місто пульсує цілодобово, поки Хана Новак сидить у таксі в самому центрі пробки й гортає глянцевий «Forbes Europe». Пальці неквапливо загинають кутик першої сторінки — робить позначку; інтерв’ю з паном Леоном Гофманом займає перші п’ять сторінок.

Звісно, Хана вже знає про пана Гофмана. І пан Гофман, певна річ, знає дещо про неї.

Водій чортихається й щосили б’є по клаксону. Хана кидає на нього короткий погляд.

— Будь ласка, встаньте в ліву смугу, я не маю права запізнюватися, — її голос звучить спокійно.

— Усе, пані! З такими заторами ви й на власні похорони запізнитеся! — він знову стукає по клаксону, смачно жує жуйку.

Хана говорить, не відриваючись від журналу:

— Будь ласка, встаньте в ліву смугу, щойно ми зрушимо з місця.

— Та встану, встану! Чим це вам допоможе, цікаво.

За кілька хвилин таксі стоїть у лівій смузі. Водій час від часу все одно довбає по клаксону, підганяючи всіх довкола, але рухаються вони вже помітно жвавіше. І зовсім скоро машина завмирає на світлофорі, очікуючи зеленого сигналу.

— Ви гляньте! — щиро посміхається таксист. Хана не зважає на його фамільярне звернення. — Добралися-таки, а! Ви, бізнес-леді, вмудряєтеся керувати навіть заторами, сидячи на задньому сидінні моєї тачки.

Хана знову загинає кутик сторінки. Фотографія пана Гофмана на весь розворот із цитатою: «Гроші — поганий показник успіху». Хана не сперечається, але самого висловлювання не розуміє, а на коментар водія й поготів не реагує. Її далеко не вперше помилково приймають за бізнес-леді: сірий костюм-трійка зі спідницею, шовкова краватка в тон, випрасувана білосніжна блуза й начищені до блиску туфлі. У нагрудній кишені — червона хустинка, краватка приколота брошкою з невеликим рубіном, а запонки з білого золота. Подарунки містера Квентона — її колишнього роботодавця.

Що далі автівка від головних вулиць міста, то тихіше стає довкола. Краєвиди змінюються: уже за пів години на горизонті немає жодної висотки, лише рідкий ліс і балачки таксиста, який розповідає, як нещодавно підвозив тут одного — той такі чайові залишив, що вистачило на тижневу пиятику в барі.

Очі Хани плавно ковзають рядками інтерв’ю з паном Гофманом. Чужі розмови її зовсім не відволікають — вона навіть не чує їх. Це її робота.

Коли автівка зупиняється біля залізної брами, вона розраховується готівкою, не забуваючи залишити чайові: натяки цього чоловіка були більш ніж зрозумілі. Краєм вуха вона все ж уловила їх — це теж її робота. Хана виходить із таксі, водій допомагає їй із багажем: усього лише невелика дорожня сумка. Пальці застібають ґудзик жилета, руки розправляють поли піджака, поправляють пальто. Небо затягнуте хмарами, ось-ось бризне холодний вересневий дощ.

Брама відчиняється автоматично. Хана витягує з кишені жилета тоненький ланцюжок із маленьким годинником — весільний подарунок батьків, з яким вона не розлучається вже десять років, хоч і не носить на руці, — звіряється з часом. Як завжди пунктуальна. Погляд бігло ковзає будинком: нічого незвичайного — багато, стильно. Чого й слід було очікувати від людини, чий прожитковий мінімум більший за капітал деяких країн.

Пан Гофман входить у першу десятку провідних лідерів «Forbes» зі своєю компанією з продажу нерухомості. Його володіння не обмежуються однією лише Австрією: вплив поширений у країнах Європи та, звісно, Америки й Азії. Хана багато чула, багато знає від своїх колишніх роботодавців, але все це лише чутки, ніким не підтверджені й не спростовані. Під час першої й єдиної зустрічі з паном Гофманом вона встигла скласти думку, що цей чоловік знає, чого хоче від життя. Бізнес він веде легко, але жорстко, якщо того вимагає ситуація, поступається лише тоді, коли вважає, що угода окупиться в майбутньому, ніколи не втрачає свого шансу. Про таких кажуть: «Акула бізнесу». Та пан Гофман давно далекий від цього поняття. Він сколотив свій стан за двадцять років, зараз йому тридцять дев'ять — вважай, розквіт сил. Його бізнес тільки й робить, що набирає обертів. Він радше старий мудрий кит. Давно вийшов за межі нечесної гри, і майже всі його угоди законні. Майже. Хана ніколи не ставить собі подібних питань: їй не годиться. Вона вміє тримати язика за зубами — одна з причин, чому вона досі жива й може насолоджуватися своєю роботою.

На вході її зустрічає прислуга, забирає пальто й сумку, вказує рукою в бік їдальні, звідки долинає знайомий сміх пана Штайнера.

Хол більший, ніж здається спершу. Під стелею — кришталева люстра, навпроти входу — широкі сходи, що ведуть на другий поверх в обидва боки. Хана дає про себе знати: підбори туфель стукають по мармуровій підлозі (певно, з підігрівом). Вона заходить до їдальні, зустрічаючись поглядом з обома чоловіками по черзі, і коротко киває, притримуючи рукою край піджака.

Макс Штайнер плескає рукою по столу й безцеремонно вказує пальцем на неї, а потім б’є по своєму наручному годиннику.

— Секунда в секунду, — з широкою посмішкою говорить він. Хана краєм ока помічає якусь молоду дівчину на кухні, куди відчинені двері, яка готує каву: без цукру, з невеликою кількістю вершків. — Вона як годинник. Ти по ній орієнтуватися зможеш. Свій годинник узагалі викинь.

Гофман усміхається. Навряд чи його «ролексам» місце у смітнику.

Макс Штайнер підводиться з місця, ледь хитнувшись, підходить до Хани, обіймає її за плечі. У його погляді — ні каяття, ні смутку. Мабуть, обмін її самої на списання всіх боргів пана Штайнера справді того вартий.

— Професіоналізм не сховати і не пропити. По собі знаю, — усміхається він.

Хана сумнівається в останньому твердженні, відчуваючи явне терпке амбре, аромат жіночих парфумів, їй незнайомих, і помічаючи синці, що залягли під очима колишнього роботодавця. Відзначав?

— Здається, ви раді позбутися мене, — зауважує Хана без жодної образи. Лише констатує.

— Я б і радий з тобою не розлучатися. Ти найкраща економка, яка в мене була, але, сама розумієш, це бізнес, — знизує плечима.