Молоді чоловік з жінкою неквапливим кроком пішли по ґрунтовій дорозі, яка виходила з майже закинутого людьми села. З обох боків росли височенні дерева, а на горизонті дорога впиралася у небо й гору, густо вкриту лісом. Ґрунтова дорога повинна була вивести їх до старовинної садиби, де, якщо вірити чуткам, дотепер живе самотня жінка. Саме вона, як єдина з постійних мешканців майже спустілого селища, була причиною поїздки в ці місця. Їхали вони без запрошення, на збори було обмаль часу. Та й сама можливість потрапити сюди виникла несподівано.
Автобуси вже з десяток років не заходили в це поселення. Мешканці роз‘їхалися давно, зазвичай, використовуючи свої землі як дачі. Зараз, коли на дворі стояло спекотне літо, тут ще можна було зустріти людину. Взимку, лише героїня їх можливого дослідження, залишалася вірною цій землі. Але й це було не точно... Казали, вона не бажала підтримувати стосунки з місцевими, звичайно не наближалася до приїжджих. Якщо хтось і бачив її, то здалеку. Зірки зійшлися коли знайомий Марти та Річарда мав їхати по роботі в цю сторону. Від міста, де він їх висадив, до села ще було близько п'ятдесяти кілометрів. Частину цієї дороги їх везло таксі, але ось водій зупинився біля вказівника на повороті. Чоловік сказав, що його автівка не здатна проїхати далі, тому, попереду на них чекає цікава піша прогулянка.
Від повороту до селища вів невеличкий підйом. Дорога справді, з кожним наступним кроком ставала все більше схожою на тропу. Якщо з початку ще зустрічалися залишки асфальту, то пізніше на поверхню вилізла стара бруківка, а потім й зовсім розмиті дощовими потоками каміння та вибоїни. Чоловіку й жінці, що йшли дорогою, прохолода дарувала радість. Ліс навкруги був густий, старий, він захищав від спеки.
Вони швидко промайнули закинуті будинки. Якимось тривожним виглядало це місце. Здавалося б, що ще треба — птахи співають, комахи гудуть, повз дорогу дзвенить струмок... Але пусті зіниці будинків, особливо тих, що жителі покинули давно, пригнічували, наводили смуток.
Коли мандрівники почули собаче гавкання з одного двору це додало трішки надії. Невже село ще не вмерло, невже тут ще хтось є!.. Насправді літній чоловік, відірвавшись від своїх справ, не приховуючи здивування дивився на них. Ще здалеку вони привіталися й дядько у відповідь махнув їм рукою:
- Доброго дня! - Марта вирішила не витрачати часу марно та підбігла від дороги до його паркану. - Не підкажете, чула тут десь у вас залишився старий маєток, ще позаминулого століття. Ми хотіли б побачити його. Ще чули, жінка, господиня живе там цілий рік...
Було видно, чоловік не аби як задумався, намагаючись зрозуміти, про що вона говорить:
- Тут тільки дачі. Ніхто не залишається на цілий сезон. Моя сім‘я та ще кілька дворів приїжджають на все літо, інші тільки у вихідний. Хоча, здається, був колись старий будинок, там, за селом. Туди ще треба йти далі по дорозі. Але, скоріше за все там ніхто давно не живе. Може й була там якась стара жінка, та багато років як таких ніхто не бачив. Може рідні до міста забрали, або...
- Он як... - не приховуючи розчарування протягнула жінка. - Хотілося б поставити їй кілька питань. А ви не знаєте, хто вона була, чим займалася її сім‘я?
Та чоловік не знав, він просто знизав плечима. Всім своїм виглядом демонструючи, що його ніколи не цікавив ні цей маєток, ні історія цих місць. Марта побажала йому гарного дня й повернулася до свого супутника. Треба було поспішати. День вже перейшов через екватор, сонце почало клонитися на захід. Вона знала, як тільки світило сховається за гору, стане темно. А їм ще треба дістатися до того будинку, щоб заночувати в ньому, або зовсім скоро починати шукати собі місце під намет.
Тільки мандрівники промайнули останнє подвір'я, густо поросле кропивою та ожиною, доріжка різко повернула праворуч через міст над бурхливим потічком. Одразу за мостом почався крутий підйом. Складно було уявити собі стареньку бабусю, яка стала б ходити по цій дорозі, особливо взимку, по коліно у снігу.
Вони, цілком здорові й звичні до навантажень, змовкли, щоб дихання не збивалося від підйому. Рюкзаки за плечима не дозволяли бігти швидко. В голові роїлися думки про марноту всієї цієї подорожі, звичайно, це не додавало оптимізму. Марта згадувала опис маршруту, шукала очима знайомі місця, які бачила на фото. Непомітно за цими роздумами вони промайнули даний відрізок шляху. Набір висоти скінчився, коли чоловік з жінкою вийшли на поляну. Тут ще яскраво сяяло вечірнє сонце, воно розливало тепле світло по високій траві та фарбувало у помаранчеві фарби дах якогось будинку, загубленого серед високих темних дерев.
- Схоже, це він, - сказала Марта своєму супутнику. Вона махнула рукою, зупинившись, щоб перевести подих. Річард, її чоловік, зараз був для неї ще й колегою, також зупинився. Він витягнув пляшку з водою та зробив декілька великих ковтків.
Від основної дороги, що йшла в обхід великого лука, в напрямку будинку вела тоненька стежка. Вона була ледь помітна під травами, скоріш за все нею давно ніхто не користався. Ще трішки відпочивши, вони вирішили пройти навпростець. Від маєтку їх відділяли приблизно сто метрів, але густий сад що з усіх боків обступив його, не давав як слід роздивитися споруду. Марта йшла попереду, стежка кружляла оминаючи велике каміння, що деінде виглядало з землі. Вона спочатку й не здогадалася що це старі, похилені пам‘ятники й могильні плити, й тільки коли на одному з них жінка розгледіла ім'я з датою, її осяяло.
- Це погост! - Максимально голосно, але пошепки промовила жінка зупинившись. Приклала праву руку до серця й ледь помітно кивнула в знак поваги, про себе вітаючи тих, хто покоїться на цій землі. Без зайвих питань Річард дістав пару цукерок з кишені й поклав їх у траву. Після цього вони обережно пішли далі. Минаючи останнє поховання, майже не помітне у траві, вийшли на ширшу стежку, яка вела до великого, за мірками села, будинку.