Там, де починається легенда

Вогнеяр

У Вишеньках ми не затримались надовго і на світанку наступного дня вже попрямували далі на захід. За традицією, одразу після свята урожаю князь мусив об’їжджати всі свої володіння, побувати в кожному містечку, селі й навіть поселенні. Це був не просто обов’язок, а важлива частина життя володаря – можливість побачити, як живуть його піддані, вислухати їхні потреби і скарги, а також зміцнити віру в його справедливість та силу.

Подорож була довгою та виснажливою, але я не жалівся. Уже вдруге за час свого правління я ось так об’їжджав свої володіння. Цікаво побачити, як живе мій народ, та не менш важливим було показати, що мені не байдуже до них. Лише так я зможу отримати їхню довіру та любов. Я не хотів бути тим володарем, що тримає підданих у страху. Не хотів, щоб вони ненавиділи мене, адже любов – почуття набагато сильніше за страх. І саме люди, які довіряють, будуть іти за тобою хоч на край світу.

На нічліг ми зупинилися в покинутому селищі. Старі перехняблені хатки потопали в гущавині лісу, майже зливаючись з ним. Сидячи вечором біля однієї з таких хатинок, я споглядав, як у розведеному багатті витанцьовує полум’я, розкидаючи навсібіч мерехтливі іскорки. Мене знову огорнули спогади, і я не опирався їм. Перед очима оживали картини...

Я лежав у старій тісній хатині, де пахнуло димом, травами й грибами. До мене долітали тихі приглушені звуки. Із зусиллям повернувши голову, побачив стару приземкувату жінку з тонкою сивою косою, що немов тоненька змійка, лежала на її спині. Вона поралася біля печі, тихенько наспівуючи своїм старечим рипучим голосом якусь мелодію.

Я тихо застогнав, намагаючись повернутися. Тіло нестерпно боліло. Здавалося, кожна кісточка в моєму тілі пошкоджена. Почувши мене, жінка обернулася.

– Ох, прокинувся, соколе, – її слова прозвучали м’яко й доброзичливо, а в очах засвітилися радісні іскорки.

– Хто ти? – запитав я і скривився від звуку власного голосу. У роті пересохло, і я хотів попросити води, та жінка, напевно, і так все зрозуміла, бо я ще не встиг поворухнути губами, як вона вже прямувала до мене, тримаючи в руках горнятко з якоюсь паруючою рідиною.

– Ось, тримай, випий це, – вона допомогла мені підняти голову й піднесла до сухих губ напій. Він був теплим, трохи гіркуватим на смак і приємно зігрівав усередині. – Можеш звати мене Мольфаркою, – сказала жінка й усміхнулася.

Вона відставила горнятко на лавку, яка стояла поряд з моєю лежанкою, і заходилася поправляти пов’язки, що вкривали мої груди та руки.

– Зовсім скоро будеш як новенький, – жінка кумедно підморгнула мені, а потім зняла клаптик брудної тканини з мого обличчя.

– А тут шрам залишиться, – зітхнула вона. – Рана надто глибока, ще й загноїлася.

Я інстинктивно торкнувся лівої вилиці. Щоку одразу обпекло різким спалахом болю. Мольфарка легенько вдарила мене по руці.

– Не чіпай, а то ще більше клопоту буде, – вона поклала на моє обличчя чисту тканину, намазавши перед цим рану якоюсь пахучою маззю.

– Як я тут опинився? – запитав через деякий час.

– Твій батько, напевно, хотів зберегти тобі життя, от і послав мене, – вона підвелася й попрямувала до печі.     

– То ти працюєш на князя? – здивувався я.

Вона якийсь час не реагувала на моє запитання, але коли минула ціла вічність, таки промовила:

– Я все тобі розповім, як тільки готовий будеш слухати. А зараз відпочивай, набирайся сил.

Її слова неначе мали якусь магічну силу, бо я одразу відчув, як повіки обважніли, а тілом розлилося тепло, затягуючи мене в приємні обійми сну.     

Я провів ще кілька днів у такому напівпритомному стані, перш ніж мольфарка дозволила мені нарешті встати. Я повністю відновився. На тілі не залишилося жодного синця, не рахуючи неглибокого шраму на обличчі.   

На третій день після мого остаточного одужання я вже зміг піти на полювання. Уполювати вдалося небагато, та я невимовно тішився, повертаючись до хатинки мольфарки. Сонце стояло високо, заливаючи невеличку галявину теплим золотим світлом. Повітря було чистим і наповненим ароматами трав, які сушилися на підвішених пучках біля хатини. Навколо розкинулися густі ліси, що обступали цей маленький острівець спокою.

Мольфарка сиділа на старому дерев’яному ослінчику, щось майструючи з тонких гілочок і ниток. Вона кинула на мене побіжний погляд і доброзичливо усміхнулася.

– Повернувся, соколе. Як почуваєшся? – її  голос, хоч і старечий, мав у собі якусь енергію, що немов пробуджувала сили.

– Чудово,– радісно відповів. – Усе завдяки твоїм цілющим травам.

Я підійшов до неї і вмостився на ґанку неподалік. Намагався зібратися з думками, щоб нарешті почати серйозну розмову. Я мусив знати, що їй відомо, чому батько попросив її врятувати мене.

– То ти працюєш на князя? – обережно запитав.

Почувши моє запитання, жінка на мить застигла, задумавшись.

– З чого ти взяв? – відповіла питанням на питання.

– У перший день ти сказала мені, що батько послав тебе до мене, щоб ти врятувала, – мій голос звучав невпевнено. Я не міг достеменно знати, чи то був не сон, та все ж…