Святкування продовжується

Мілена

Площа Семиграда майоріла безліччю кольорів. Усюди чувся сміх, лунали звуки жвавої музики. Свято продовжувалося, і тепер люди прийшли в місто, де відбувалося всенародне гуляння. Лисичка, пританцьовуючи, тягнула мене за собою, пробираючись залюдненими вуличками. То тут, то там чулися викрики та закликання. Кожен намагався привернути до себе увагу. Мої очі розбігалися, і я не могла втримати свою увагу на чомусь одному бодай на кілька секунд.

– Ти маєш це спробувати, – обернулась Лисичка.

Її голос звучав захоплено, а очі горіли. Жодного разу я ще не бачила її такою щасливою.

– Про що ти? – запитала я, коли наздогнавши, опинилася з нею на рівні.

Лисичка на мить зупинилася, немов пересвідчуючись, чи в правильному напрямку йде.

– Зараз усе побачиш, – відповіла дівчина, видивляючись щось далеко перед собою. 

Не минуло й кількох митей, як вона вхопила мене під руку і ми знову пробиралися крізь натовп, пірнаючи в нього, як у бурхливе море.

Коли ми вийшли на площу, мені довелося добре придивитися, щоб упізнати це місце. У самому центрі стояв величезний ідол, прикрашений різнокольоровими стрічками. Я раніше думала, що це зображення одного бога, та тепер помітила, що їх там три. Вони ніби спліталися між собою, й обличчя кожного дивилося в іншому напрямку. Зараз я вже знала, що це Род, Мокоша і Велес – боги, які вважаються творцями Всесвіту. Саме про них я нещодавно читала. Мене накрило дивне відчуття задоволення від того, що я розумію певний культурний аспект цього місця. Ще один дзвіночок, що зволікати не варто і потрібно чимшвидше повертатися додому, адже мене не мають тішити такі речі. Мені має бути все одно до цих традицій чи вірувань.

– Мілено! – почула віддалений голос Лисички.

Мої очі швидко відшукали яскраву пляму її вогняних кучерів біля однієї з кольорових яток. Вона нетерпляче махала мені рукою.

– Ось, – вона тицьнула мені щось прямо під носа, коли я підійшла достатньо близько.

– Що це? – спантеличено запитала я, намагаючись зрозуміти, що саме вона пропонує.

 Задоволена посмішка не сходила з вуст Лисички, коли вона промовила:

– Ми називаємо це помаранчі. Їх привозять південні купці один раз на рік, – очі дівчини горіли захватом, коли вона зачепила яскраву шкірку нігтем, починаючи чистити фрукт. – Я могла б їсти їх безкінечно. Скуштуй! – вона вклала в мою долоню ще один плід.

Я посміхнулася. Це був звичайнісінький апельсин. Я не була фанаткою цих фруктів, та все ж іноді не проходила повз. Дивно було спостерігати, як така банальна річ для цих людей є надзвичайною екзотикою.

– Тільки попереджаю, – жуючи, промовила Лисичка, коли я почала чистити апельсин, – спочатку плід здається кислим, але тут важливо розсмакувати. 

Я кивнула у відповідь. Коли врешті скуштувала, виявилося, що цей сорт має трохи інакший смак, ніж ті, які я пробувала вдома. Цей фрукт був солодшим, м’ясистішим і мав невловимий медовий присмак.

Відірвавшись нарешті від апельсинів, ми підходили до кожної з яток і куштувати все, що там було. Цікавим мені видалося те, що на свята тут усе безкоштовно. Єдина умова, що ти можеш скуштувати лише одну порцію. Тож ми, не вагаючись, набивали шлунок усілякими наїдками. Фініки, інжир, родзинки – усе здавалося навдивовижу смачним та водночас набагато кращим, ніж дома. Здається, в одного купця я навіть побачила ананас, але ми вже не поверталися туди.

Мене підкорило арахісове печиво, у той час як Лисичка надавала перевагу тістечкам. Ми їли до тих пір, поки на наступну порцію вже не вистачило сил. Затим, аби трохи дати шлунку відпочинок, ми пішли на звуки музики. Тут музиканти наспівували запальні мелодії, а веселий натовп збирався в коло, пританцьовуючи в такт. Почалося театралізоване дійство: мандрівні актори у строкатих костюмах грали комедію про хитрого селянина, який перехитрив панського збирача податків. Люди вибухали реготом і підкидали вгору капелюхи. У натовпі снували скоморохи, підкидаючи смолоскипи й вигукуючи веселі дражнилки. Провівши трохи часу там, ми пішли далі.

На іншому кінці площі влаштували змагання з боротьби та стрільби з лука. Тутешні силачі вихвалялися м’язами. Натовп галасував, підтримуючи фаворитів. Дівчата весело хихикали, прикриваючись хустинками.

Ніколи раніше я не бачила нічого подібного. Ці люди здавалися такими щасливими, такими безтурботними. Вони сміялися від душі, жартували, обмінювалися щедрими дарунками й обіймами, немов ніякі біди не могли торкнутися їх сьогодні.

Час минав швидко, і я навіть не помітила, як сонце повільно почало хилитись до горизонту, накриваючи місто сутінками, немов невагомою затишною ковдрою. День минув, та свято все ще продовжувалося, набираючи все більших обертів. На оксамитовому небі поволі спалахували поодинокі вогники зірок, коли всі, запаливши смолоскипи, подалися за місто.

Попри те, що втома почала мене долати, ми з Лисичкою теж попрямували туди. Це було святкування тільки для молоді. Малі й старі розійшлися по домівках, Семиград готувався до сну, але за містом життя тільки починало вирувати. Посеред великої галявини, оточеної густим лісом, розвели величезне вогнище. Музиканти почати вигравати свої веселі мелодії. Я почувалася немов у сні. Час від часу щипала себе за передпліччя, аби пересвідчитись у реальності. Це все було дивовижно і, попри втому, я не хотіла повертатися до палацу.