Свято Урожаю

Мілена

Золоті промені ранкового сонця потроху запалювали небокрай. Роса приємно холодила ноги, коли ми з Лисичкою прямували до святилища. Щоб потрапити туди, треба було пройти невеликий гайок та оминути поле. Ми йшли не одні, то тут, то там виднілися купки людей, які впевнено прямували тим же маршрутом. Здавалося, у повітрі витав аромат чогось незвичайного, магічного й сакрального. Усе відчувалося якось інакше. Навіть прохолодний осінній вітерець, лоскочучи щоки та роздмухуючи волосся, не приносив дискомфорту, а навпаки, якусь дивну насолоду.

Я кинула погляд на Лисичку, яка крокувала поряд. Її щоки розчервонілися, а на обличчі вигравала широка щира посмішка. Дівчина була вдягнена в темно-зелену сукню, що неймовірно пасувала до насичено-рудого волосся, переплетеного стрічками. На її шиї, як і завше, красувалося намисто зі скляних намистин, а на голові тонке ткане очілля з низкою скроневих кілець. Сьогодні Лисичка виглядала по-особливому чарівною, а вродливе обличчя променіло радісним передчуттям.

Я, натомість, почувалася незвично. Не знала, чого очікувати на святі, і моє піднесення було менш очевидним. Насправді я трохи нервувала, адже мене лякала невідомість. Чомусь на пам’ять приходили стародавні міфи та легенди про різні язичницькі обряди, і від цього мороз йшов поза шкірою. Сподіваюся, видовище буде не надто кривавим.

– Ой, – вигукнула я і, скривившись, відскочила.

– Що сталося? – зреагувала Лисичка, на її обличчі проступило занепокоєння.

– Здається, я замастила сукню, – пробелькотіла я, розглядаючи поділ свого вбрання. Я так поринула у власні думки, що геть забула дивитися під ноги, так що ступила прямісінько в калюжу, що була присипана старим опалим листям, адже ми саме минали гайок.

– Недобрий це знак, – задумливо мовила Лисичка, розглядаючи мою сукню.

 Тепер на моїй ніжно-помаранчевій спідниці красувалося кілька брунатних плям.

– Може, його якось затерти? – запропонувала я.

– Тоді пляма зробиться ще більшою і ти зіпсуєш геть усе. Будемо сподіватися, що все висохне і не надто кидатиметься в очі, – рішуче підсумувала вона й попрямувала далі.

 Я кинулася наздоганяти.

– Ти сказала, що це недобрий знак, – згодом запитала я. – Що це означає?

– Швидше за все, тебе чекатимуть якісь погані новини, які, наче ці краплі бруду, причепляться до тебе. Зазвичай у такі дні, як цей, коли боги стають уважнішими до людей, такі незначні передбачення збуваються.

Я трохи зіщулилася від її слів. Не хочу чути жодних поганих новин!

– Це лише прикра випадковість, – відмахнулась я, намагаючись виглядати якомога безтурботніше. – Просто треба бути обачнішою.

– Як знаєш – відповіла Лисичка, і її голос видався мені напруженим. Та я вирішила не зважати. Не варто накручувати себе, адже зрештою з тобою стається те, у що ти віриш.

До самого святилища ми не перекинулися жодним словом. Якась невимовна напруга нависла над нами і зникло відчуття піднесеності та безтурботності. Та всі думки розтворилися, як тільки ми піднялися на невеликий пагорб, де мало відбутися святкування. Ми пройшли крізь масивні дерев’яні ворота, прикрашені кольоровими стрічками та символами богів. Посеред широкого двору лежала купа дров та хмизу, уже готових для розведення вогнища. Я підвела очі на святилище, що являло собою велику дерев’яну будівлю, прикрашену вигадливим різьбленням. Його пофарбовані в яскраво-червоне двері бути відчинені, і зсередини долинали співи.

– Ми прийшли саме вчасно, – прошепотіла до мене Лисичка, коли ми протиснулись крізь натовп, зайнявши місце, звідки все було добре видно. – Усе вже розпочинається.

Я зачудовано роздивлялася і навіть не задумувалась, що, напевно, маю недолугий вигляд. Та на мене ніхто не звертав уваги. Уважні погляди всіх присутніх були прикуті до дивовижного дійства.

Спів поволі гучнішав, і зі святилища почали показуватись постаті, одягнені в білосніжну одіж з яскраво-червоними поясами. Спочатку вийшли маленькі хлопчик та дівчинка. У руках вони тримали по три колосочки, перев’язані стрічками. За ними з’явилися юнак та дівчина, несучи в руках кошики з фруктами й овочами. Потім вийшли чоловік та жінка, які тримали перед собою миски, наповнені кашею, що ще парувала. Останньою парою були чоловік з довгою сивою бородою та жінка з помережаним глибокими зморшками обличчям. У їхніх руках, на вишитих червоних рушниках, лежав хліб. Усі вони поставали рівним колом обабіч хмизу та дров. Я помітила, що кожна пара однакового зросту та всі вони не мали взуття. Вони стояли непорушно, немов статуї, безперечно, чогось очікуючи.

Багатоголосі наспіви, що линули зі святилища, не стихали, і я знову перевела погляд на розчинені двері. За якусь мить там знову хтось показався, і я відчула, як серце почало битися частіше. Він був єдиним з усіх, кого я тут зустрічала, хто мав вугільно-чорне волосся. Хоча, якби не воно, то я, напевно, не впізнала б його. Вогнеяр, як і всі інші, був одягнений у сніжно-білу сорочку та такі ж штани. Широкий криваво-червоний пояс одразу кидався в очі. На ньому не було кулона, але срібна сережка виблискувала, ловлячи сонячні промені. Я звернула увагу, що князь також був босим. У руці він тримав запалений смолоскип, яким збирався розпалити вогнище.

Я не могла відвести від нього погляд. Моє серце зрадливо тріпотіло, попри те, що я переконувала себе, це просто збудження від нових вражень. Йому пасував білий колір. Чому ж він завжди одягається у все чорне? Полум’я відбивалося у його синіх очах, коли він простягнув смолоскип до хмизу, і мої думки розліталися. Я заледве стримувала дурнувату посмішку. Як можна бути настільки вродливим? Зловивши себе на цій думці, я насупилась і міцно замружила очі. Ще цього мені не вистачало! Мені лише треба якомога швидше забрати амулет і вшиватися звідси. Не треба поводитися як остання дурепа! Очевидно, мій план трохи затягнувся, і якщо я не пришвидшу його реалізацію, можу втрапити в халепу.