Не варто давати волю почуттям

Вогнеяр

«Що ж ти робиш зі мною, Мілено?» – крутилася єдина думка в моїй голові. Я втратив спокій. Державні справи відійшли на другий план. Я намагався тримати себе в руках. Уникав її. Ігнорував. Упевнено вибудовував навколо себе височенні стіни. Відгородився трьома горами. Але її образ раз-по-раз проникав у мої думки, як яскравий промінчик сонця через шпаринку до мого темного підземелля. З кожним днем я все більше ловив себе на тому, що згадую про неї, і мене це руйнувало зсередини. Знав, що не варто давати волю почуттям. Не потрібно прив’язуватись до неї. Вона ненавиділа мене і на те були причини. Не раз і не два я поривався розповісти їй правду, але весь час замовкав на півслові. Це виглядатиме як виправдання, немов я збираюся викликати жалість і співчуття. А цього мені не треба було.

Мілена була для мене нерозгаданою загадкою, таємницею, яку я ніяк не міг збагнути. Її дивна поведінка викликала купу запитань. Не важко було зрозуміти, що вона намагається зблизитись зі мною. Я не був цілковитим дурнем, щоб не бачити цього. Єдине, що бентежило, це її всеосяжна брехня. Кожного разу, коли вона мило кліпала віями чи намагалася завести розмову, її невагомим ореолом, немов серпанком, огортала брехня. Мій дар виявився для мене прокляттям. Важко було стримуватися і вдавати, немов мені байдуже, коли мене так нахабно намагалися пошити в дурні. Понад усе я прагнув розгадати її. Чому вона так поводиться? З якої причини прагне зблизитись?

Зберігаючи холодність і відчуженість, я не підпускав її до себе. Та попри те, що бачив, як вона намагається маніпулювати мною для своїх лише їй відомих цілей, з кожним разом було все важче відгороджуватися. Її образ переслідував мене. Погляд дивовижних і таких незвичних коричневих очей розбурхував почуття, ламав усі мої так дбайливо вибудувані стіни. 

Ми наблизилися до книгозбірні, яка займала все південне крило мого палацу. Високі двостулчаті двері зі скрипом розчинилися, коли я потягнув за масивні срібні ручки. Перед поглядом одразу постали нескінченні полиці, наповнені важкими фоліантами в шкіряних палітурках, що немов мовчазні солдати вишикувались рівними рядами. Важкі килими лежали на кам’яній долівці, а між рядами то тут, то там можна було побачити невеличкі столики з купками паперів, сувоїв та чорнильниць з перами. Характерний запах пилу, чорнила та старого паперу наповнював приміщення, створюючи дивовижну атмосферу спокою та умиротворення. Мої очі одразу знайшли мапу, що висіла на протилежній стіні, дбайливо намальована придворними художниками. У самому її центрі було зображене Вовче Князівство, по обидва боки якого розташовувалося Князівство Рисей та Ведмеже Князівство, кордони яких розділяли бурхливі води річки Багрянки.

Я ступив кілька кроків усередину. Цей інтер’єр був звичним для мене і не викликав жодного захвату на відміну від Мілени. Увійшовши, дівчина зачудовано роздивлялася. На її обличчі проглядався цілий спектр емоцій: від здивування та захоплення до цілковитого щастя. Її широка усмішка сяяла, а очі виблискували. Вона уривчасто дихала, наближаючись до книг, немов до чогось сакрального й магічного. Я не розумів такого її захвату, адже ніколи не вважав книги чимось особливим. Це була невід’ємна частина життя, часто навіть не найприємніша, адже в юності мене годинами змушували сидіти над товстелезними фоліантами і вичитувати якість незрозумілі для мене факти чи вивчати нудні літописи. Книги для мене були не більше ніж просто джерелом інформації, та, схоже, для Мілени все було зовсім інакше.

Я спостерігав як вона обережно витягла одну із книг і почала повільно перегортувати сторінки, вдивляючись у дрібні букви. Її обличчя сяяло щастям, а на очах проступили сльози. Очевидно, вона навіть не помічала цього, адже не намагалася їх стерти. Вона дивувала мене, спантеличувала і приголомшувала водночас. Та найбільше мене вразило те, що, дивлячись на неї, я не відчував кислотного, липкого лицемірства. Її не огортав мерехтливий серпанок брехні, який раніше супроводжував постійно. Вона була щира. Усе, що зараз відчувавала, що робила, не мало на меті нічого приховати.

Дивлячись на неї, я зрозумів, що посміхаюсь, адже її нестримна радість була дуже заразною.

– Це неймовірно! – мовила дівчина, нарешті відірвавшись від книги. – Я почуваюся немов у сні!

Її очі мерехтіли щастям, якого я не міг зрозуміти.

– Це лише книги, – байдуже промовив я. – Просто купка паперів, обгорнутих шкірою. Що може бути захопливого в незліченній кількості символів, написаних рівними рядками?

Дівчина глянула на мене так, наче я сказав, що небо насправді зелене, а сонце сходить посеред ночі. 

– Як ти можеш так казати? Це ж не просто папірці. Це двері до тисяч світів, історій, мрій… Тримаючи в руках звичайну книгу можна подорожувати в часі й просторі, навіть не виходячи з кімнати! Це ж неоціненний скарб! – її голос бринів від емоцій, що переповнювали її.

Моє обличчя залишалося непорушним, попри те, що хотілося засміятися.

– Дивна ти якась, – махнув рукою і розвернувся, щоб іти. Ще кілька хвилин у її компанії, і наслідки будуть непоправними.

– А ти нудний, – кинула вона мені вслід.

 Я обернувся, здивовано піднявши брови.

– Нудний? – перепитав, підходячи до неї.

Дівчина швидко опустила очі, а її щоки залив милий рум’янець. Вона закусила губу, невпевнено переминаючись та все ще тримаючи в руках книгу.

– Я…, – несміливо пробурмотіла. – Я не це мала на увазі.