Можеш залишатися

Вогнеяр

«Сьогодні вона поїде», – ця думка не давала мені спокою цілий ранок. Я прокинувся ще вдосвіта і знову всі мої думки заповнювала Мілена. Я знову й знову прокручував у голові наш останній діалог. Вона мене дивувала. Замість того, щоб сприйняти все як належне, спромоглася навіть подякувати. Я намагався відволіктися, але її солодкий манливий аромат переслідував мене.

Мусив її відпустити, та все моє нутро опиралося таким думкам. Ще й кулон при кожній згадці про неї починав легенько пульсувати та виділяти дивне тепло, що не додавало радості. Немов би сама Доля була проти її від’їзду. Зосередившись на поточних задачах, я швидко крокував до конюшні. Мав намір дати їй найкращого коня, щоб не томила ноги в дорозі.

– Вітаю, пане, – почувся тихий і трохи заспаний голос конюха, коли я наблизився.

Чоловік виходив з-за рогу, так що я не одразу його помітив.

– Бажаєш на ранкову прогулянку?

– Не сьогодні, Тихоне, – усміхнувся я.

Конюх був дебелим чолов’ягою з добрими очима. Він мав солом’яне неслухняне волосся, яке завжди стирчало в різні боки, надаючи йому трохи кумедного вигляду. Кругле й незмінно усміхнене обличчя викликало симпатію, попри те, що він мав зламаний в кількох місцях ніс.

Опереджаючи мене, Тихон підійшов до дверей і закрутив вигадливі механізми, відкриваючи вхід до конюшні. Увійшовши до середини, я не стримав щирої посмішки, глянувши на свого коня Буревія. Упізнавши мій запах, кінь фиркнув і почав бити копитами в передчутті. Я підійшов до нього й погладив шовковисту морду.

– Привіт, друже, – звернувся я до коня, і той заспокоївся. – Знаю, ти хочеш трохи погуляти, але сьогодні не вийде.

Буревій уперся мордою в мої груди, а моя рука лягла на його масивну чорну лискучу шию. Я любив проводити час зі своїм конем. Він здавався мені чимось більшим, ніж просто твариною чи засобом пересування. Буревій був моїм другом. Саме він вислуховував усі мої проблеми, коли ми здійснювали ранкові чи вечірні прогулянки. Лише йому я міг вилити душу і знав, що він ніколи не засудить мене і не розповість нікому про мої слабкості.    

Залишивши за якийсь час Буревія, я оглянув свою конюшню. Тут було кілька десятків породистих і надзвичайно вартісних коней.

– Мені треба кінь, який надійно зможе нести недосвідченого вершника, – звернувся я до Тихона, подумавши, що малоймовірно, щоб Мілена була вправною в сідлі.

Конюх на хвилинку задумався.

– Є така кобила, пане, ходіть за мною.

 Ми пройшли кілька стаєнь, перш ніж Тихон вказав на тендітну брунатну кобилу. Вона була не дуже висока, але неймовірно граційна.

– Це Янтарка, вона має найспокійніший норов, – промовив конюх.

Кобила стояла смирно і вдивлялася в нас, немов вивчаючи. Чомусь вона нагадувала мені Мілену. Я легенько усміхнувся цій думці.

– Чудово, тоді приготуй її. Сьогодні вона вирушає в далеку дорогу.

– Як накажеш, пане, – уклонився Тихон.

Ще раз кинувши погляд на кобилу, я розвернувся, щоб піти. Вийшовши з конюшні, одразу вловив солодкий квітковий аромат, що його приніс подув вітру, а за мить побачив її.

Вона невпинно наближалася, як невагоме марево, граційно прямуючи двором. Її коротке каштанове волосся ловило теплі відблиски ранкового сонця. Незвичні коричневі очі мерехтіли рішучістю. Вона була одягнена у просту полотняну сукню, яку, вочевидь, позичила у Лисички, але таке невигадливе вбрання лише підкреслювало її неймовірну природну красу.  

Вітерець легенько торкався її обличчя, піднімаючи кілька неслухняних пасем, але вона й не думала їх поправляти. Швидко наближалася до мене, і я не міг відвести погляду, милуючись кожним її рухом. Раптом, немов прийшовши до тями, подумки вилаяв себе за таку реакцію. Це ж лише дівчина. Звичайна дівчина, не більше.

Вона підійшла достатньо близько, щоб її п’янкий аромат переповнив мої чуття. Я намагався тримати себе в руках, залишаючись незворушним і напустивши на обличчя маску байдужості. Кілька нескінченних митей між нами панувала напружена тиша, яка змушувала повітря навколо бриніти. Мілена, вивчала мене поглядом. Вона мала такий вираз обличчя, немов збиралася щось сказати, але вагалася.

– Може спочатку привітаєшся? – безтурботно запитав я, спробувавши трохи розрядити атмосферу.

– Доброго ранку, – промовила дівчина і квапливо відвела погляд.

– І тобі, доброго. Так не терпиться нарешті поїхати, що сама вирішила перевірити? Не хвилюйся, охоронців я вже обрав, а кобилу невдовзі підготують, – я кивнув у бік конюшні. – Попроси Лисичку підготувати тобі харчів у дорогу та змінний одяг, – мій голос звучав незвично турботливо, що трохи здивувало мене.

– Власне про це я хотіла поговорити, – вона не відривала погляду від землі.

– Ти маєш конкретні побажання щодо їжі?

Вона не відповідала, мовби збираюсь з думками.  

– Я…, – почала несміливо. – Я не хочу нікуди їхати, – мовила на одному диханні так, ніби якщо хоч трохи затнеться, то передумає.

Я намагався усвідомити почуте. Вона справді тільки що сказала, що хоче залишитися?