Все мало спрацювати бездоганно

Вогнеяр

Вечір огортав місто теплим серпанком, немов саме повітря насичувалося тихою магією літа. Я стояв на кам’яному балконі свого замку, спираючись на холодні шорсткі перила. Погляд ковзав по вузьких вуличках, що звивалися, мов коріння старого дерева, гублячись між охайними будиночками. Небо над містом розгорнулося м’яким полотном кольору топленого золота, що поступово тануло у багряні тони. Десь у глибині темніючих хмар повільно проступали перші зірки.

Унизу вирував вечірній гамір. Невиразно чулися радісні вигуки дітей, приглушений сміх дорослих, дзвін глеків і кроки чобіт по бруківці. На головній площі запалювали ліхтарі, і тіні людей тремтіли на стінах, немов примари. Теплий вітерець доносив запах диму від кухонних вогнищ, солодкуватий аромат липового цвіту й трохи гіркий запах мокрої землі після поливу. Місто жило своїм життям, розміреним і спокійним.

Я зітхнув, дивлячись на захід, де останні промені сонця ковзали по гострих шпилях веж. Цей вечір був сповнений тепла і спокою, на противагу моїм розбурханим думкам.

«Я повинен її відпустити», – лунало в голові, і я розумів, що так буде правильно. Важкий тягар провини лежав на моїх плечах, заважаючи вільно дихати. Вона ненавидить мене, але ця ненависть є абсолютно виправданою. Хто знає, що вона пережила за цих чотири роки. Яких жахіть натерпілася. Я вчепився долонями в балюстраду, відчуваючи огиду до самого себе. А все мало бути зовсім не так. Перед очима раптом зринув спогад.

Наш караван майже прибув до Лісогора. Залишилося зовсім трохи, і наступного день кожен мав піти своєю дорогою. Ніжачись на теплому літньому сонці, я задрімав, примостившись під одним із возів.

– Велеславе, Велеславе, – немов здалеку я чув голос Зимобора, який штурхав мене, намагаючись розбудити.

– Що таке? – невдоволено пробурмотів я. – На нас хтось напав?

– Ні, але це важливо. Прокидайся!

– Зимоборе, відстань, – відмахнувся я, не розплющуючи очей.

– Княжичу, якщо ти зараз же не піднімешся, я виллю на тебе відро води! Заразом і помиєшся!

– Чого тобі? Причепився як реп’ях до штанів.

 Я піднявся, протираючи заспані очі.

– Я випадково підслухав розмову Далібора з тими здоровилами супроводжувачами. Він замислив щось недобре.

– Що мені до того? – стенув плечима я.

– Якщо я правильно зрозумів, він хоче заплатити їм, щоб убили Мілену. Він вважає її загрозою. Каже, що вона чародійка. Причарувала Білояра, і тепер той геть здоровий глузд утратив.

– Добре, це все дуже сумно, але до чого тут я?

– Ми маємо щось із цим зробити. Треба запобігти цьому!

– А чому б не розповісти Білояру?

– Як ти не розумієш? Білояру не можна говорити в жодному разі! Ти ж знаєш мого брата. Він спочатку робить, а потім уже думає. Якщо розкажу йому, він не буде мовчати. Піде і начистить пику Далібору. І тоді плакали всі наші гроші!

– Маєш якісь ідеї?

– Не знаю. Треба якось зробити так, щоб Мілена була в безпеці, і водночас тримати все в таємниці.

– Чекай, – я все ще не розумів ентузіазму Зимобора. – Нащо тобі взагалі здалась та дівка? Чому так важливо врятувати її?

Зимобор трохи завагався, наче зважуючи, чи варто мені розповідати. Та зрештою, від мене він секретів не мав, тому оглянувшись на всі боки, заговорив стишеним голосом:

– Білояр збирається запропонувати їй стати його дружиною. Вона, здається, виявляє до нього прихильність, тому це чудовий шанс. Ти ж знаєш, як для нас це важливо. Інша така нагода може випасти не скоро.

Я задумався. Чомусь новина про одруження засмутила мене, хоча мені мало би бути все одно. Я не приглядався до тієї дівчини і не розмовляв з нею, та думка про те, що вона може стати дружиною Білояра, чомусь породжувала роздратування. Я постарався швидко опанувати себе і не думати про всякі дурниці. Розумів, який важливий шанс випав для Білояра, а водночас і для Зимобора. Треба допомогти їм. Хоча б заради Зимобора. Він завжди був братом швидше мені, ніж Білояру, з яким його пов’язувало лише походження. 

– Купці, – промовив я, не встигнувши навіть добряче обмізкувати цю ідею.

– Що купці? – обличчя Зимобора виражало повне нерозуміння.

– Купці є недоторканими. Жодна жива душа на лісогорських землях не може посягнути на їхнє майно, навіть супроводжувачі. Треба зробити так, щоб дівчина стала їхньою власністю, тоді їй нічого не зашкодить.

 Обличчя Зимобора радісно засвітилося. Це дійсно був хороший варіант.

– А як тоді ми віддамо її купцям? Треба щоб все виглядало правдоподібно, інакше ніхто не повірить.

 Я потер чоло, намагаючись щось придумати.

– Треба організувати гру, – раптом вигукнув Зимобор і тут же, прикривши рот рукою, сторожко оглянувся, а потім перейшов на шепіт: – Ти можеш програти її в кості одному з купців.

– Як я можу її програти? Вона хіба річ якась?

– Ти ж княжич! Вона знаходиться на лісогорських землях, отже є твоєю підданою. Фактично, вона твоя власність.