Зміна планів

Мілена

Моя рішучість трохи втратила запал, коли до кінця дня не вдалося навіть наодинці побути. Кімната здавалася прохідним двором, і мене це неймовірно дратувало. Мовчазні слуги, що весь час сновигали туди-сюди, скидалися на примар. Лисичка майже не покидала мене, відлучаючись на недовгий час у своїх справах. Вона була енергійною і балакучою, як промінчик сонця в похмуру погоду завжди привертала до себе увагу. Вона чимось нагадувала мені Лізу, від чого на серці в мене ставало важко.

За інших обставин незмінний оптимізм Лисички та її щирість викликали б у мене теплі почуття, але не зараз. Зараз мені треба було залишитися наодинці й продумати свій план утечі, потім успішно його реалізувати, а постійна нав’язлива присутність дівчини все псувала.

– Лисичко, – звернулась до неї я, коли вона вчергове завітала до моєї кімнати. – Ти випадково не чула, чи є в Семиграді той купець, у якого мене викупили? – я не сподівалася на те, що Лисичка має таку інформацію, та запитати все одно варто було.

Дівчина на мить задумалась, насупивши соболині брови.

– Кудрявка і Веснянка були сьогодні на базарі, і я чула, як жалілися, що всі чужоземні купці пороз’їжджалися. Залишились тільки місцеві торгаші, немає на кого й подивитися, – дівчина невдоволено хмикнула й підсумувала: – Отже, швидше за все твій купець теж поїхав уже.

Я відчула, як останні краплі оптимізму покидають мене.

– А нащо тобі ця інформація? – запитала Лисичка, пильно вдивляючись у мене. 

– Не знаю, – стенула я плечима й натягнула себе якомога безтурботнішу посмішку. – Просто цікаво було.

– Тобі треба підібрати одяг, – дівчина змінила тему і попрямувала до великої шафи, що займала майже пів стіни.

Відчинивши двері шафи, дівчина вона вдивлялася у єдину сукню, яка там висіла. Це була та сама сукня, у яку вона нарядила мене, коли відправляла до князя. Я мимоволі згадала про Велеслава і відчула, як усередині наростає лють. Треба ж було так потрапити. Чому на його місці не був Білояр?

– Я обов’язково цим займуся, – почала Лисичка, і я трохи відволіклася від своїх думок. – Не гоже тобі мати лише один наряд. Завтра ж треба буде покликати княжу кравчиню.

– Не варто…, – спробувала заперечити я.

На обличчі дівчини відбилося здивування.

– У сенсі? Ти що збираєшся в одній сукні весь час ходити?

– Ні, але…

– Але це не обговорюється.   

– Добре, – зітхнула я, – нехай буде по-твоєму.

Я не могла видавати свої плани. Вона не мала здогадатися, що я збираюся покинути це місце за першої ж нагоди.

Лисичка ще якийсь час була поряд, а коли зовсім стемніло, нарешті залишила мене наодинці. Я полегшено зітхнула, адже тепер можу нарешті подумати і ніхто не буде мене відволікати. І в цей момент я усвідомила, що мій план уже провалився, адже Лисичка сказала, що купець покинув Семиград. А це означає, що і Мирослава поїхала з ним. Я не матиму союзниці й навряд чи виживу тут одна, не знаючи абсолютно нічого про цей світ. Відчуття безпорадності й неконтрольованої люті накрило мене, немов потужною хвилею. В очах потемніло. Мені хотілося кричати, плакати, розбити і розламати кожну річ у цій ненависній кімнаті. Я не контролювала себе, коли кинулася до вази з квітами і з усієї сили пожбурила її у двері. Завчасно замружилась в очікуванні неприємного оглушливого звуку. Минула секунда, а за нею інша, але мене все ще оточувала тиша.

Різко розплющила очі й скрикнула, побачивши перед собою високу постать у темному вбранні. Князь тримав у руках злощасну вазу та спантеличено розглядав мене. А я вся тремтіла від вибуху почуттів. Моя лють, здається, ще підсилилася, коли я побачила його.

– Що тобі не зрозуміло в словах: «Не хочу тебе бачити»? – гаркнула я, і мій голос зривався від гніву. – Прийшов знущатися наді мною? Чи позловтішатися? – мої слова перетворились на крик, і я заледве стримувала сльози.

– Якби я хотів познущатися, вигадав би щось оригінальніше, ніж просто прийти до твоєї кімнати. Нам треба поговорити, – спокійно відповів він, проходячи до кімнати й ставлячи вазу назад на столик.

– Нема нам про що розмовляти!

– Мілено…, – почав він, та я його перебила:

– Нащо знущаєшся мене? Для чого бавишся? – голос мій тремтів від надлишку почуттів. – Спочатку продаєш, потім купуєш, немов іграшку якусь. Тримаєш під замком, змушуєш бути твоєю наложницею. Тепер ще й приходиш, щоб позловтішатися, роблячи вигляд, що з доброти душевної.

– Наложницею? – його брови здивовано піднялися. – Про що ти говориш?

– Не розігруй переді мною вистави! Ти прекрасно знаєш, про що я!

– То он чому ти була в моїх покоях, – задумливо мовив князь.

Мої емоції важко піддавались контролю, але попередній запал почав трохи вщухати. У голові поволі прояснювалось, хоч бачити перед собою Велеслава було вкрай неприємно.

– Я не буду твоєю власністю, – випалила я, і тепер голос звучав рівно. – Можеш убити мене прямо тут, але я не належатиму тобі ніколи! Не буду плазувати, чекаючи милості!

Велеслав не відповідав. Його обличчя залишалося незворушним, коли він наблизився до мене. Я намагалася триматися рівно і не відступати, хоча серце добряче калатало. Може, він справді збирається мене вбити? Важко ковтнула, заледве стримуючи тремтіння.