Княжа власність

Мілена

– Я не зовсім розумію деталі, – прошепотіла я до Мирослави. – Нам треба трохи краще все продумати.

– Місто доволі велике, – відповіла жінка, і я помітила, як у її очах промайнули іскри запалу. – Нам легко вдасться злитися з юрбою. Треба лишень вигадати, як вислизнути з-під варти.

Я задумалась, прикусивши губу. Щойно в’їхавши до Семиграда, ми з Мирославою зрозуміли – це був наш шанс. На щастя, її історії про страшне й занедбане місто були лише вигадками, адже тут було досить пристойно. Понад широкими вулицями тулилися охайні будинки, у яких кипіло життя. Я зачудовано роздивлялася навколо, забуваючи навіть дихати зайвий раз. Людей на вулицях було багато, тому ми їхали дуже повільно, що дозволяло скласти враження про це місце. Згодом ми опинилися на головній площі, і в очі одразу кинувся величезний кам’яний ідол, що стримів у самому центрі. Коли я запитала в Мирослави, вона сказала, що це Велес – бог-захисник. Перед ним були охайно поскладені вінки, букети квітів, солодощі й різнокольорові стрічки – очевидно, дарунки від людей. Навколо пахнуло свіжістю, польовими квітами й ароматами трав. Крім ідола, мою увагу привернули чарівні звуки музики, що линули з протилежного боку. Там з’юрмилося багато людей, щоб послухати музикантів, які віртуозно вправлялися в грі на сопілці, скрипці та бубні, видобуваючи грайливі звуки жвавих мелодій. Я мимоволі посміхнулася, коли помітила, як кілька дітей влаштували хоровод біля ідола, незабаром до них приєдналися дорослі, і навколо залунав веселий щирий сміх. Та на площі ми довго не затрималися, нашою метою був базар, потрапити куди було трохи важче, адже що ближче до місця призначення, то щільнішав натовп.

Наші вози вдалося примостити трохи скраю, що давало можливість більше розгледіти обстановку, що в моєму випадку видавалося неймовірною удачею. Купець зі своїми грізними охоронцями, узявши з собою мішки з якимось крамом, відправилися на аудієнцію до князя. При нас лишили ще кількох охоронців, що похмурими поглядами змірювали полонянок і не зводили з нас очей.

Базар був гамірним, гучним і велелюдним. Біля нас стояло кілька яток, наповнених смаколиками і свіжою випічкою. Аромат звідти долинав божественний, так що в роті мимоволі виділялася слина, а пустий шлунок починав довгі протести у вигляді гучного бурчання.

Семиградський базар виявився ідеальним місцем, щоб розчинитися в юрбі. Треба було лише придумати, як звільнитися з проклятої клітки.

– Може, якось відволікти охоронців? – підкинула я ідею і тут же голосно закашлялась. Я почувалася не надто добре. У мене був нежить і цілий день боліла голова, а тут ще й кашель почався на додачу до лоскоту в горлі. Сон на свіжому повітрі дався взнаки, напевно, я застудилася.

– А як із клітки виберемося? – кивнула Мирослава на важкий замок, що скріплював залізні ланцюги. Її питання було раціональним, без сторонніх предметів, якими можна було відімкнути замок, нам не вдасться вийти звідси.

Я насупила брови, намагаючись згенерувати ще якусь ідею, та нічого значимого на розум не приходило.

– Маю одну ідею, – підморгнула мені Мирослава і підсунулась ближче до клітки, граційно обхопивши руками ґратки.

– Агов, красунчику, – заговорила м’яко і солодко.

Насуплений охоронець різко обернувся й оцінювально зміряв її поглядом. Мирослава облизала губи, звабливо посміхнувшись.

– Я так втомилася сидіти в цій клітці, – її довгі вії затріпотіли. – Ти не міг би дозволити мені трішки пройтися, щоб розім’яти ноги? – голос жінки звучав чарівно, немов звуки найніжнішої мелодії.

– Не дозволено! – гаркнув охоронець, проте в його погляді промайнуло щось дивне, що абсолютно не пасувало до суворого, насупленого обличчя.

– Невже ти не пожалієш бідну жінку?

Чоловік на мить завагався, і, коли здавалося, що він поведеться, неначе отямився й знову насупився.

– Не маю розпорядження.

Мирослава удавано знітилася, але з образу виходити не спішила. Вона кидала благальні погляди та тріпотіла віями.

– Та годі тобі, – наблизився інший охоронець і гаркнув на жінку.

– Любчику, дозволь хоча б прогулятися трішки, – почала благати вона. – Сил немає сидіти тут, усе тіло вже затерпло.

Коли охоронець не відповів, вона глибоко зітхнула і кинула на мене ледь помітний погляд, немов закликаючи до чогось. Я не розуміла до чого вона хилить, аж поки не побачила ключі на поясі охоронця, який щойно підійшов. Умить мене осяяло. Поки вона відволікатиме його розмовами, я мушу якось викрасти ключ. Та швидка радість змінилася таким же швидким занепокоєнням. Я ніколи в житті нічого не крала й не була впевнена, що впораюсь із цим завданням. Та шляху назад не було.

– Чого ви такі безжальні? – продовжила свою виставу Мирослава. – У всіх охоронців зовсім немає серця? Невже якщо виявите хоч крихту доброти, з вами щось станеться?

– Закрий свого рота, жінко, – випалив один із них, проте не відійшов. – Чого раптом така балакуча стала?

– Я завжди була такою, просто ти не помічав, – медово усміхнулась Мирослава.

Тим часом я намагалася примоститися якомога зручніше, щоб непомітно вихопити ключ. Руки тремтіли від адреналіну, і я все більше сумнівалася у своїй спроможності зробити це. Мирослава далі грала свою роль, та я розуміла, що довго цей спектакль тривати не буде. Охоронці взагалі не йшли на контакт.