Ти, безперечно, маєш право вибору

Я сиділа кабінеті Анфіси й спостерігала, як моя тітка розмовляє по телефону, періодично щось перевіряючи на комп’ютері. Розглядаючи інтер’єр, я помітила, на стіні багато різних подяк та сертифікатів на ім’я Анфіси Світличної. Коли вона встигла все отримати, адже минув лише рік відтоді, як вона обійняла цю посаду? Колись кабінет належав моєму батькові, і я часто бувала тут у дитинстві. Тепер це місце було зовсім іншим. Нічого не нагадувало про нього, крім хіба що невеликої фоторамки, що стояла та столі. На світлині була наша сім’я. Усміхнені мама і тато на моєму випускному з середньої школи, а поряд з нами Анфіса. Я придивилась до фото. Воно було чи не єдиним спільним у нашої родини. Моя тітка була неймовірно схожа на тата, але ця схожість була тільки зовні. Тато був геть інакшим. Завжди усміхнений і привітний, він створював біля себе неймовірний затишок. Будь-хто, кому вдавалося поспілкуватися з ним, завжди захоплювався його неймовірною харизмою. Його ж сестра була повною протилежністю. Виважена, холодна і прагматична, Анфіса завжди була в центрі уваги, але нікого не підпускала достатньо близько.  Я підвела очі на тітку, переміщуючи свою увагу на неї. Як можна бути настільки бездоганною? Вона виглядала молодше своїх років, і я ніколи в житті не бачила її неохайною чи не причесаною. Навіть удома ця жінка завжди виглядала так, неначе зійшла з обкладинки модного журналу. Зараз вона була в елегантному темно-сірому костюмі, на витонченій шиї красувалося масивне кольє, а ідеально гладеньке волосся відтінку осіннього листя, плавно погойдувалося від її рухів. Її яскраво напомаджені губи різко контрастували з блідою шкірою, а гострий погляд зелених очей, уважно сканував екран комп’ютера.

Через деякий час тітка нарешті завершила свої справи та повернулась до розмови зі мною.

– Ну що ж, люба, – мовила вона, – нам варто було б обговорити це раніше, але я була трішки зайнята, – вона кивнула в бік комп’ютера.

– Про що саме ви хотіли б поговорити? – запитала я повільно закипаючи гнівом. – Ви скористалися батьковим аукціоном, щоб підставити мене. Навіщо був увесь цей спектакль?

На обличчі тітки промайнуло здивування, але вона швидко опанувала себе, повернувши незворушний вираз.

– Чому ти весь час вважаєш, що всі навкруги бажають тобі чогось поганого? Цей аукціон був вимушеною необхідністю, а твоя присутність не грала ніякої ролі. Я просто хотіла, щоб ти трохи розважилась.

Я нічого не відповіла, втупивши погляд у фото на столі. Запанувала трохи незручна тиша, яку порушила тітка змінивши тон на м’який та поблажливий.

– Послухай, Мілено, це справді була випадковість. Але, напевно, сама Доля розпорядилась, щоб було так, а не інакше, – жінка ніжно мені всміхнулася.

– Що Ви маєте на увазі?

– Твоя зустріч зі спадкоємцем «Рояліті» виявилася дарунком Всесвіту, – очі тітки тріумфально зблиснули, а я натомість відчула неспокій, передчуваючи щось явно не добре.

Я вичікувально мовчала, спрямувавши погляд на Анфісу. Здогадувалася, до чого вона хилить, та все ж сподівалася, що це не так.

– Та скандальна новина, яку надрукувало кілька видань, наштовхнула мене на думку, яка ось уже два дні не дає мені спокою, – вона зробила невелику паузу, а потім продовжила, знову набувши незворушного вигляду: – Гаразд, не буду довго ходити навкруги. Ви були б чудовою парою.

Я дивилась на тітку, але було враження, що вона говорила мовою, якої я не знаю. Інформація оброблялась моїм мозком якось аж надто повільно.

– Тобто? – нарешті змогла запитати.

– Ви з тим молодим чоловіком могли б стати прекрасною парою. І як приємний бонус це вирішило б купу наших проблем.

 Мене переповнювало обурення. Що тітка собі думає?

– Я правильно розумію, Ви натякаєте на шлюб?

– Не натякаю, – її голос раптом став холодним та владним, – пропоную.

– Ми хіба в середньовіччі? Я не піду за нього!

Анфіса зробила глибокий вдих, а потім видих, неначе заспокоюючись. Потім вона подивилася прямо на мене, і її погляд став строгим.

– Мілено, ти вже не маленька дівчинка в рожевих окулярах. Світ не такий, яким ти його вважала. Я відкрию тобі таємницю: «Імперія» на межі банкрутства. Мені доводиться зі шкіри вилазити, щоб хоч якось утриматись на плаву.

Вона зробила невелику паузу, ніби переводячи дух.

– Той аукціон. Упевнена, ти впізнала кілька лотів. Мені довелося виставити найцінніше, що в нас було. Наші акції різко впали в ціні, доходи не перекривають витрат. Ми по вуха в боргах.

– І шлюб це вихід?– спантеличено запитала я, приголомшена інформацією, яку щойно почула.

– Сподіваюся, – зітхнула Анфіса. – У нас є ім’я, престиж, до якого «Рояліті» ще довго не дотягнеться, адже вони новачки на ринку. Об’єднання принесло б їм неабияку користь. Натомість у них є те, чого потребуємо ми. Це врятує нашу «Імперію»!

– Але хіба не можна просто домовитись? Хіба неможливо просто підписати контракт чи ще якийсь документ? Чому обов’язково шлюб?

Тітка посміхнулася, але ця посмішка не торкнулася її очей.

– Немає міцніших зв’язків, ніж родинні. 

Я опустила голову, прикривши обличчя долонями. Ця розмова приголомшила мене. Мій мозок відмовлявся сприймати почуте.