Розмова під зорями

Ніч видалася напрочуд теплою. На небі, схожому на темно-синій шовк, помережаний незліченною кількістю діамантів, як величезна куля, висів повний місяць. Караван зупинився на нічліг, знову ставши табором. Хоч було вже, напевно, дуже пізно, я не могла заснути. Укутавшись у широкий відріз м’якої тканини, я вслухалася в дивну мелодію лісу. Навколо табору горіли вогнища, і чоловіки по черзі патрулювали. Це створювало відчуття захищеності. Я довго вдивлялась у вогонь, роздумуючи над своїм дивним становищем. Усе ще не могла повірити, що це відбувається насправді. Мої пальці гралися з кулоном. Він дійсно був теплим. І не від того, що увібрав тепло мого тіла. Амулет неначе горів зсередини, приємно зігріваючи пальці.

– Ти, напевно, відчуваєш, що повернувся додому, – прошепотіла я до кулона.

Обпершись на велике дерев’яне колесо одного з возів, я підняла очі до неба. Зорі сяяли надзвичайно яскраво, зачаровуючи своєю красою. Я швидко пошукала очима Велику Ведмедицю, але її не було. Пильно вдивляючись у безмежний простір нічного неба, я не знайшла жодного знайомого сузір’я. Навіть Молочного Шляху не було. Я усміхнулась сама до себе. Звісно, тут не буде знайомих зірок. Це ж інший світ.

 Я почула шурхіт біля себе і, обернувшись, побачила Білояра.

– Теж не можеш заснути? – тихо запитав хлопець.

– Ніч занадто гарна, щоб марнувати такі моменти на сон, – відповіла я.

– Можна приєднатися?

– Звичайно, – я трохи посунулась, підбираючи краї мого імпровізованого пледа.

 Коли він сів, я знову підвела очі до неба, вдихаючи на повні груди свіже нічне повітря.

– Люблю дивитись на зорі, – після довгої мовчанки заговорив Білояр. – Коли дивитися достатньо довго, можна відчути, як ті, що світять з небес, стають трохи ближчими. Це неначе мовчазна розмова. Запевнення, що ти не один у цьому світі.

Ці слова прозвучали так знайомо, неначе він говорив про мої почуття. Дома я часто вдивлялася в нічне небо, намагаючись розгледіти яскраві вогники зірок. У великому місті зробити це не так і просто, але коли мені все ж випадала нагода помітити кілька мерехтливих іскор в чорнильній безодні нічного неба, мені здавалося, що це вони. Я вірила, що мої батьки посилають мені вісточку, немов запевняючи, що завжди будуть поряд, навіть тоді, коли я не бачитиму їх.

– Ти когось утратив? – обережно запитала я.

Білояр не відповів, тихо зітхнувши. Йому не треба було нічого говорити, щоб я зрозуміла, що маю рацію.

– Думаєш, вони спостерігають за нами? – мовила я.

Це було питання, та насправді я не очікувала відповіді, але хлопець заговорив:

– Сподіваюся. Хочеться вірити, що зірки моїх батьків світять достатньо яскраво, і вони матимуть змогу переродитися.

У цей момент я відчула спорідненість із цим хлопцем. Нас єднало схоже горе, і я розуміла його. Розуміла, що він відчуває, адже відчувала такий самий біль, який не минав. Мені говорили, що час усе виправить, що згодом стане легше. Я наївно вірила, сподіваючись на краще. Але час не лікував. Він лише роз’ятрював старі рани, спотворюючи спогади. Змушував оплакувати кожну щасливу мить і ненавидіти себе за слова та вчинки, які неможливо виправити. Час – не лікар, час – жорстокий кат, який забирає все собі й не дає можливості нічого змінити. Тож із часом не ставало краще. З часом ставало тільки гірше.

– Як це сталося? – я раптом захотіла дізнатись більше. – Як ти втратив їх?

Білояр зітхнув. Нас знову оповила тиша. Минали довгі секунди мовчанки, і я встигла пошкодувати про своє запитання. Не варто було цього робити.

– Кілька років тому, – усе ж заговорив Білояр, – нашим князівством пройшла епідемія. Безпосередньо Лісогора вона мало торкнулася, але навколишні села дуже постраждали. Батьки допомагали хворим, возили ліки та продукти харчування, – хлопець замовк, перевівши подих. – Вони заразилися, виявили хворобу, коли було надто пізно.

Знову мовчанка. Я не знала, що сказати. Не варто було ятрити його рани і ворушити спогади.

– Відтоді ми із Зимобором залишились самі, – підсумував Білояр.

Я різко повернула до нього голову. Тьмяне світло розмивало риси його обличчя.

– Зимобор – твій брат? – запитала здивовано.

Білояр усміхнувся.

– Знаю, ми не дуже схожі, але так, Зимобор – мій молодший брат.

Хлопець подивився на мене. Його погляд затримався, немов вивчаючи риси мого обличчя. Хоч мені було трохи ніяково, я навмисне не відводила очі. Добре, що зараз достатньо темно, щоб він не зміг розгледіти якими червоними стали мої щоки.

– А як щодо тебе? – нарешті порушив мовчанку Білояр. – Я розповів тобі достатньо, але про тебе не знаю нічогісінько. Вважаю, це несправедливо.

– Що саме ти хочеш дізнатися? – я опустила очі, намагаюсь приховати раптове хвилювання. – Я дам відповідь на одне твоє питання.

– Пообіцяй, що будеш чесною зі мною.

 Я завагалась.

– Обіцяю, – промовила тихо й невпевнено.

Я більше не дивилась на нього, але відчувала на собі його пильний погляд. Подумки вже вибачалась перед ним, перед Всесвітом, що порушу обіцянку одразу після того, як її дала.