Спрацювало! На жаль...

Мої повіки важко відкривалися. Було враження, що я пролежала тут кілька років і за цей час моє тіло вже встигло перетворитися на камінь. Повільно піднявшись, я спромоглася сісти. Розім’яла шию. Голова боліла. Я повільно набрала повітря в легені і якомога повільніше видихнула. Затим спробувала оглядітись навколо себе. Я сиділа на м’якому моху, а навколо мене височіли негусті дерева. Мій погляд упав на яскраво-жовту шапочку гриба, що визирала з-під старого листочка. Десь далеко цвірінькали пташки, і все це місце випромінювало благословенний спокій. Моя рука несвідомо потяглась до кулона. То це дійсно працює! Я справді володію чарівним кулоном! Усвідомлення цього приголомшувало.

Посидівши ще якийсь час, я спробувала піднятися на ноги. На цей раз мене не огортав страх. Паніка не стискала мені груди, і я насолоджувалась свіжим лісовим повітрям. Зробивши кілька кроків, я знову натрапила на гриб, тепер уже з червоною шапочкою. Цікаво, чи можна щось звідси забрати. Не погано було б мати ліс під рукою, щоб час від часу збирати тут гриби та ягоди. Я ще раз уважно вивчила поглядом місцевість. Судячи з усього, я опинилась не там, де минулого разу. Тут не було таких чагарників і дерева були зовсім інші. Поглянувши вгору, я зауважила, що сонце майже в зеніті. Отже, час не спотворюється. Перед тим як провести свій божевільний експеримент, я дивилась на годинник. Було кілька хвилин по дванадцятій.

Походивши ще трохи між деревами, я вирішила, що час повертатись назад. Мої руки потягнулись до кулона, але зупинились. Якщо я можу повернутись будь-якої миті, то чому б не залишитись тут ще трохи? Напевно, не буде нічого поганого, якщо я прогуляюсь. Неспішно пішла, не турбуючись про напрямок. Натрапивши на стиглі чорниці, я назбирала кілька жмень, від чого мої руки забарвились у фіолетовий колір. Ще за якийсь час я натрапила на ожини й збирала стиглі ягоди, аж поки не відвела душу. У результаті мої долоні були не лише пофарбованими, а ще й помережані неглибокими подряпинами. Я перестала їсти, коли відчула, що мій шлунок більше не в змозі все це перетравити.

Я усвідомила наскільки втомилася, лише тоді, коли сіла на сухий пень і нарешті простягла ноги. Це відчуття не можна було порівняти ні з чим. Заплющивши очі, я вслухалася в солов’їні трелі та в монотонну мелодію вітру, що вигравав на кронах височезних дерев та пустотливо бавився їхнім листям.

Раптом, мій слух вловив інші звуки і я насторожилась. Важко було сказати напевне, але я могла б заприсягтися, що чула людські голоси. Свідомість несподівано видала спогад, що блискавкою спалахнув у моїй голові. Вершники, що наближаються. Зараз я не мала ані найменшого бажання з кимось зустрічатися. Хоча моє серце все ж прискорило ритм від думки, що я знов можу зустріти Білояра. Минулого разу я дала йому марну надію, пообіцявши, що дочекаюсь. Але ж минув усього тиждень, то може, усе не так і погано. Це були абсолютно нераціональні думки, але я чомусь хотіла знову зазирнути в ті блакитні очі.

Доволі довго я сиділа нерухомо, не наважуючись навіть зайвий раз дихати. Шалений стукіт мого серця заважав добре все почути, та все ж голоси не наближалися. І не віддалялися. Цікавість узяла наді мною гору, і я, обережно підвівшись, повільно пішла на звук, намагаючись ступати максимально тихо. Коли я трохи наблизилася, почала розрізняти людську мову. Голосів було доволі багато, і не тільки чоловічих. Що там таке може бути?

Підкравшись ще трохи, змогла побачити розмиті людські силуети, що метушилися навколо возів та коней. Коли підійшла достатньо близько, то побачила щось схоже на табір. Я причаїлась в найближчих кущах, спостерігаючи незвичну картину. Посеред широкої галявини було чимало людей, і кожен був зайнятий своїми справами. Якийсь чоловік поїв коней, підставляючи їм старі дерев’яні відра, по вінця наповнені водою. Кілька молодих жінок, сидячи на одному з возів, щось шили. Дехто просто сидів і відпочивав, сховавшись від пекучого літнього сонця у затінок, що давали вози. Перевівши погляд, я помітила кількох чоловіків, що сиділи біля багаття. Мої ніздрі вловили приємний запах смаженого м’яса. Старий кістлявий дідуган щось розповідав, активно жестикулюючи, інші ж слухали, мовчки жуючи свою їжу.

Дивлячись на них, я відчула дивний неспокій. Наче якесь передчуття. Але намагалась не надавати цьому значення. Просидівши в тих кущах достатньо часу, я почала відчувати дискомфорт. Треба було трохи змінити позу, інакше мої кінцівки заніміють, а цього мені не хотілося. Намагаючись не робити різких рухів, я трохи посунулась і перенесла вагу на іншу ногу. Коли відчула себе більш-менш комфортно, під моєю ногою зрадливо хруснула гілочка.   

Згадала подумки всі лайливі слова, які знаю, і завмерла, намагаючись не дихати зайвий раз. Здоровий глузд підказував, що мене ніхто не міг тут побачити, а тим більше почути. Коли знову наважилася підняти очі, моє і без того шалене серце зайшлося в скаженому ритмі.

Люди, що сиділи біля багаття, і далі смакували свій обід, старий дідуган усе ще розповідав про щось, судячи з усього, цікаве тільки йому самому, адже мало хто звертав на нього увагу. Ніхто не зауважив мене, ніхто не почув. Ніхто. Окрім одного…

Хоча я запевняла себе, що мене неможливо розгледіти в тих кущах, погляд юнака був спрямований на мене. Хлопець мав довге чорне волосся, що вільними хвилями спадало на його плечі та закривало частину обличчя. Уважний погляд його неймовірних синіх очей змушував почуватися некомфортно. Я затамувала подих. Безперечно, я його впізнала. Це був княжич Велеслав. Може, це просто збіг і він насправді мене не помітив? Яка ймовірність того, що він з такої відстані почув хрускіт гілки? Хай там що, а я не збираюся знову зв’язуватись із цією компанією. Ще раз обвівши поглядом людей, що влаштувались на поляні, я більше нікого знайомого не побачила. Отже, Білояра тут немає.