Розділ 26. Зрада зсередини

Ніка бігла темним коридором західного крила, тримаючись рукою за стіну.

Без свічки. Без світла. Кам'яна стіна під долонею була холодна й шорстка, і Ніка вела по ній пальцями, як сліпа, — поворот, ще поворот, двері, сходи. Вузлик на шиї пік так, що в очах темніло. Вона не знімала його.

Удар. Пауза. Удар.

І колискова. Остапів голос — хрипкий, низький, — і мамин наспів, трохи невлад, трохи запізнюючись. Від цього поєднання в Ніки здиблювалося волосся на руках.

На сходах стало світліше — крізь вікна вестибюля лилося сіре ранкове світло. Ніка злетіла вниз, перестрибуючи сходинки.

Крісло навпроти вхідних дверей стояло порожнє. На підлозі біля нього — ковдра, якою Остап укривався вночі. Кілка не було.

Двері до зали — навстіж.

Ніка забігла — і застигла на порозі.

Зала була залита холодним зимовим світлом. Сонце піднялося над горами, і його промені лягали косими смугами від високих вікон до протилежної стіни. У них кружляв пил. Багато пилу. Густого, білого, наче хтось розсипав борошно.

Тиньк.

Завіса на східній стіні була зірвана. Темно-червоний оксамит лежав на підлозі купою, зім'ятий, затоптаний. Мідні підсвічники розкидані по всій залі. Свічки поламані.

А перед стіною, на драбині, що вона сама колись туди приставила, стояв Остап.

Спиною до неї. У розстебнутій куртці, із закоченими рукавами. У правій руці він тримав ясеновий кілок — не за руків'я, а за вістря, як молот. І бив тупим кінцем у стіну.

Удар.

Шматок тиньку відколовся й полетів униз, розсипаючись білим пилом.

Пауза.

Остап мугикав колискову. Голова його була схилена трохи набік, наче він до чогось прислухався. Рухи — повільні, рівні, механічні. Як у ляльки на ниточках.

Удар.

Ніка подивилася на стіну — і в неї підкосилися ноги.

Він бив не по обличчю. Не по очах. Він бив по краю — по лівому краю фрески, там, де Ганнина рука, намальована в повний зріст, опускалася вздовж тіла. Там, де навколо постаті тягнулися дрібні знаки — кола, перехрещені лініями, спіралі, ті самі, що в альбомі на сірих сторінках. Рамка. Обвідка печаті.

Полови знаків уже не було. Замість них — голий камінь, розбитий тиньк, глибокі вибоїни. Ганнина намальована рука до ліктя обсипалася. Пальці зникли.

І від вибоїн по фресці, по Ганниній сукні, по її плечу, вгору, до шиї, до підборіддя — тягнулася тріщина. Тонка, як волосина. Темна. Вона росла на очах — повільно, з тихим потріскуванням, наче лід на річці навесні.

До обличчя.

— Остапе! — закричала Ніка.

Він не обернувся. Тільки на мить затримав руку, наче почув щось далеке. А потім — удар.

Тріщина стрибнула вгору ще на долоню.

З розбитого тиньку потягло холодом. Не звичайним — зимовим, гірським, — а мертвим. Таким, яким тягне з глибокого погреба, де щось давно лежить і гниє. Ніка відчула, як цей холод торкнувся її обличчя, її рук, її шиї — і вузлик на грудях спалахнув так, що вона скрикнула.

Удар.

Вона кинулася через залу.

Вона схопила Остапа за ногу, за штанину, біля самої драбини.

— Остапе! Зупинись! Це не ти!

Він повільно, дуже повільно опустив погляд.

Ніка побачила його обличчя — і відсахнулася.

Це було Остапове обличчя. Обвітрені щоки, темне волосся, що вибилося з-під шапки, сірі очі. Але очі… Очі були порожні. Не чорні, як у Лукаша тієї ночі, коли він відчув кров. Порожні — як шибки в покинутому домі. Як очі на старих іконах, з яких злущилася фарба.

А губи всміхалися. Ніжно. Маминою усмішкою.

— Нікусю, — сказав він Остаповим голосом, з маминими інтонаціями. — Ти прийшла. Я знала, що ти прийдеш.

— Відпусти його.

— Він сам прийшов, сонечко. — Остап нахилив голову набік. — Він сидів у кріслі всю ніч, із кілком на колінах. А під ранок задрімав. Лише на хвилинку. Втомився. Він же жива людина, Нікусю, а живі люди втомлюються. — Посмішка стала ширшою. — А потім його покликала мати. Голосом із-під дверей зали. «Остапчику, допоможи мені, синку, я тут застрягла». І він пішов. Він завжди йде, коли кличе мати.

— Ти не його мати.

— Ні, — погодився голос. — Але він не знав.

Остапова рука з кілком знову піднялася.

Ніка не думала. Не вирішувала. Руки зробили все самі — так, як колись забрали пензель із маминої скриньки в кімнаті Зосі, тільки тепер вони слухалися її.

Вона рвонула з шиї вузлик баби Параски — нитки луснули, обпекли пальці — і, підстрибнувши, накинула його Остапові на шию. Через голову. Як накидають ласо.

Крик пролунав такий, що задзвеніли шибки.

Не Остапів. Не мамин. Не Ганнин. Чужий — пронизливий, тонкий, неймовірно високий, наче скрегіт металу по склу, наче вереск пораненого звіра, наче вітер у печері. Він ішов не з горла — звідусіль: зі стін, з підлоги, з-під склепіння, з кожного кутка зали.

Остап вигнувся на драбині дугою. Кілок вислизнув із його пальців і з глухим стуком упав на підлогу. Руки здійнялися до вузлика на шиї — і завмерли, не торкнувшись, наче той був розпеченим залізом.

Від вузлика пішов дим. Сірий, густий, гіркий — пахло полином і паленою вовною.

І з Остапових губ, з розтуленого рота, вирвалося щось.

Ніка не змогла б потім описати, що саме. Туман? Тінь? Холодне повітря, що набуло форми? Воно виповзло з нього, як дим із димаря, — сіре, напівпрозоре, без форми й без обличчя, — і рвонулося до стіни. До тріщини. До розбитого тиньку.

І зникло в ній — як вода зникає в піску.

Остап упав.

Ніка не встигла його підхопити. Він звалився з драбини просто на купу зірваного оксамиту — і це, мабуть, його врятувало. Лежав нерухомо, розкинувши руки, з заплющеними очима.

На його шиї тлів вузлик. Полотно обвуглилося. Нитки — червона, чорна, біла й ще чотири — згоріли до попелу. Трави всередині почорніли, як тоді, у Нікиній кишені, після вечері з Лукашем.

Ніка впала на коліна поруч із ним.

— Остапе. Остапе, чуєш мене?

Він дихав. Повільно, важко, з хрипом. Але дихав.

А потім прийшов холод.