Розділ 25. Справжні почуття

— Я не підійду, — сказав Лукаш за її спиною. — Не бійтеся. Я обіцяв.

Ніка не обернулася. Стояла, тримаючи край оксамиту, з пензлем у другій руці.

— Тоді навіщо ви тут?

— Щоб сказати вам те, чого не сказав тоді, у кімнаті Зосі. Коли ви спитали, кого я цілував. — Пауза. — Я сказав, що не знаю. Це була правда. Тоді.

За оксамитом щось ворухнулося. Ніка відчула це крізь тканину — легкий рух, наче там, за завісою, хтось прихилився ближче, щоб краще чути.

— Нікусю, — прошепотів мамин голос. — Не слухай. Він завжди говорить гарно.

— Ганну я втратив сто вісімдесят років тому, — сказав Лукаш. Голос рівний, тихий, але Ніка чула в ньому кожне слово, наче він стояв поруч. — Я оплакував її довше, ніж будь-хто на світі живе. Я начищав табличку з її ім'ям щотижня. Я грав наш вальс щоночі. Я пам'ятаю кожну її рису, кожне слово, кожен мазок.

Він помовчав.

— А потім приїхали ви.

Ніка стиснула оксамит у кулаці.

— Перші тижні я бачив її, — продовжив Лукаш. — Так. Я не брешу. Коли ви сиділи на риштуванні з тампоном, я бачив її. Коли ви сміялися — чув її сміх. Але потім…

Він замовк. Ніка чекала.

— Ганна ніколи не вимагала б від мене пояснень про засув і каву, — сказав Лукаш. — Вона ніколи не залишила б полин під свічником, «бо вона науковець». Вона не вміла кидати сніжки — я пробував навчити, вона боялася мене влучити. Вона пекла найкращий бануш у Карпатах, а ви пересолюєте курку так, що її неможливо їсти, і кажете, що це найкраща курка у вашому житті. — Голос його ледь помітно здригнувся. — Вона ніколи не сперечалася з батьком. Не сварилася з директором музею. Не кричала на мене в галереї о дев'ятій вечора. Вона не розбивала чашок з незабудками. Вона не засинала на колисковій.

Ніка не помітила, як по щоці потекла сльоза.

— Я довго не розумів, — сказав Лукаш. — Що відбувається. Чому я чекаю заходу сонця не для того, щоб піти до стіни й слухати її голос, а для того, щоб побачити, як ви злазите з риштування з плямою вапна на щоці. Чому я пам'ятаю, як ви сміялися в снігу, краще, ніж пам'ятаю її сміх. — Пауза. — Чому, коли той, що в стіні, говорить її голосом, я більше не чую її. Тільки його.

— Він бреше, сонечко, — швидко, тривожно прошепотів мамин голос. — Він усім так каже. Він казав це їй. Ти ж бачила альбом.

— Ганну я втратив сто вісімдесят років тому, — повторив Лукаш, і тепер у його голосі не було рівності. Був біль. Живий, як рана. — А вас я боюся втратити зараз. Сьогодні. Цієї ночі. Ось у цю мить, поки ви стоїте з пензлем у руці перед її очима. — Він помовчав. — Я боюся так, як не боявся навіть на Чорному яру. Тоді я боявся за Зосю. А тепер — за вас. Не за її обличчя на вас. За вас, Ніко. За ту, що вірить у хімію фарб.

Ніка стояла нерухомо.

— Я не вирішую за вас, — сказав Лукаш тихо. — Я тільки хотів, щоб ви знали. Перш ніж відкриєте їй очі. Якщо відкриєте.

Тиша.

Оксамит у Нікиній руці був холодним і важким. За ним, вона знала, була стіна. На стіні — обличчя. Її обличчя. Із заплющеними очима.

А в кишені — мамина листівка. Щоб пам'ятала: двері зачиняються, щоб відчинилися інші.

Ніка повільно розтиснула пальці.

Оксамит вислизнув із руки й упав на місце — важко, глухо, з тихим шерехом. Завіса знову затулила стіну.

— Нікусю! — Мамин голос зірвався на крик. — Нікусю, ні! Не залишай мене тут! Мені холодно, сонечко, мені так холодно…

Ніка притиснула долоню до оксамиту. Не відгортаючи. Просто приклала — так, як прикладають долоню до дверей, за якими хтось плаче.

— Мамо, — тихо сказала вона. — Якщо це хоч трохи ти. Пробач мені. — Вона ковтнула. — Ти сама мене вчила. Двері зачиняються, щоб відчинилися інші.

За оксамитом стало тихо.

А потім — довгий, протяжний звук. Не крик. Не плач. Шипіння — сухе, люте, як шипить вода на розпеченому камені. Свічки в мідних підсвічниках, що досі стояли згаслі, раптом спалахнули всі разом — високим, синюватим полум'ям, — і так само раптово згасли.

І стало тихо по-справжньому.

Ніка забрала руку від оксамиту. Сховала мамин пензель у нагрудну кишеню. Листівку — під светр, до серця.

І обернулася.

Лукаш стояв біля дверей зали. У місячному світлі, у білій сорочці, нерухомий, як завжди. Але на його обличчі було те, чого вона ніколи раніше не бачила.

Полегшення. Таке глибоке, що, здавалося, він от-от упаде.

Вона перетнула залу. Повільно, крок за кроком, по блідих прямокутниках місячного світла. Він не рухався з місця — чекав, як чекав завжди.

Ніка зупинилася перед ним. Близько. Так близько, що відчувала холод, що йшов від нього, як від зимового вікна.

Вузлик баби Параски на її шиї пах полином.

Лукаш ледь помітно здригнувся. Але не відступив.

— Ти чекав тут усю ніч, — сказала Ніка.

Він завмер.

Ти.

Вона сама не помітила, як це вийшло. Просто сказала — і слово повисло між ними в холодному повітрі зали, просте, коротке, як подих.

— Так, — тихо відповів він. І, помовчавши, — так само тихо, наче пробуючи на смак: — Я чекав тут усю ніч. Ти не спала. Я чув, як ти ходиш.

Ніка всміхнулася крізь сльози.

— Ти ж обіцяв не стежити.

— Я обіцяв не вирішувати за тебе, — сказав Лукаш. — Про стеження ми не домовлялися.

Вона засміялася — тихо, уривчасто, — і сміх перейшов у схлип. Лукаш простягнув руку. Повільно. Обережно. Торкнувся її щоки кінчиками пальців — там, де текла сльоза.

Ніка взяла його руку у свою. Холодну. Рідну.

— Ходімо звідси, — сказала вона. — Будь ласка. Подалі від неї.

Західне крило вона ще ніколи не бачила.

Лукаш вів її довгим коридором, тримаючи за руку. Без свічки — він не потребував світла, а вона й так нічого не бачила, крім білої плями його сорочки попереду й темряви довкола. Підлога тут була кам'яна, холодна. Пахло старим деревом, воском і чимось ледь чутним, гірким — наче сушеною ялицею.

Він зупинився перед дверима. Відчинив.

Усередині було темно. Не сутінково — темно абсолютно, як буває тільки там, де ніколи не буває вікон. Ніка зупинилася на порозі, і Лукаш, мабуть, зрозумів — бо за мить у темряві спалахнув сірник. Потім свічка.