Розділ 24. Угода

— Ти мовчиш, — сказав Ганнин голос. Лагідно, без докору. — Ти завжди мовчав, коли не знав, що сказати. Пам'ятаєш, як я сміялася з цього? Ти сидів біля мого риштування з книжкою й мовчав цілими вечорами. А я знала, що ти просто боїшся сказати щось не те.

Лукаш не поворухнувся.

— Я тобі скажу, — продовжив голос. — Я завжди казала за двох.

Оксамит ледь помітно колихнувся. Свічки в мідних підсвічниках потягнулися до нього полум'ям.

— Вона остання, — сказав голос, і Ніці здалося, що в ньому прозвучала ніжність. Справжня, тепла, як у матері, що говорить про дитину. — Остання з мого роду. Ти знаєш, що буде, коли вона помре. Завтра чи через п'ятдесят років — однаково. Фарба зітліє. Печать трісне. І я вийду. — Пауза. — Ти не зможеш її вберегти. Ти не можеш навіть провести її до станції. Ти не можеш вийти за браму, коханий. А вона житиме, старітиме й колись помре, як усі люди. І тоді все, що я зробила, все, чим я заплатила, — буде даремно.

Лукаш стиснув кулаки.

— Але є інший шлях, — прошепотів голос. — Як тоді, на Чорному яру. Угода. Чесна. Справедлива.

— Ти не знаєш, що таке чесно, — сказав Лукаш. Тихо. Рівно.

Голос засміявся. Ганниним сміхом — дзвінким, трохи захриплим, як у людини, що втомилася за день.

— Я знаю все, що знала вона. Сто вісімдесят років я жив у її фарбах. У її крові. Я знаю, як вона думала. Як вона любила тебе. — Пауза. — Слухай мене, Лукашику. Нехай та, що прийшла з моїм обличчям, відкриє мені очі. Два мазки. Як я закрила — так вона й відкриє. І я вийду.

— Щоб піти до села, — сказав Остап хрипко.

Голос замовк. На мить. Наче повернув голову.

— А, Гуцуляк, — сказав він — уже не Ганниним голосом. Іншим. Низьким, чоловічим, трохи хрипким, з тим протяжним гуцульським «е», яке Ніка чула в селі. — Остапчику. Синку.

Остап завмер.

Ніка відчула, як його рука на її лікті стала крижаною.

— Ти ж знаєш мене, синку, — сказав голос його батька. Втомлено, сумно. — Шість років ти мене не чув. Ти думав, я боягуз. Що я тобі нічого не пояснив. А я не міг, Остапчику. Я так соромився. — Пауза. — Я тут, синку. Я тепер тут. Я все бачу. І я кажу тобі: хай вона відкриє. Я не піду до села. Я піду в гори. Далеко, за Чорногору. Нікого не чіпатиму. Твоя мати житиме спокійно. І ти житимеш. І я… я зможу з тобою поговорити. Як колись. Пам'ятаєш, як ми ходили на рибу на Прут?

Остап похитнувся. Ніка схопила його за руку.

— Не слухай, — прошепотіла вона. — Остапе, не слухай. Він бреше. Він найкраще бреше, коли говорить правду.

Остап стиснув щелепи так, що на скронях виступили жовна. Повільно, з зусиллям, наче піднімав щось дуже важке, він витяг з-за пазухи ясеновий кілок. Подивився на темну пляму біля вістря.

— Мій батько, — сказав він крізь зуби, — ніколи не кликав мене Остапчиком. Тільки мама.

У залі стало тихо.

А потім з-за завіси засміялися. Сухо, шелестко — тим самим сміхом, що лунав після кривавих сліз.

— Розумний Гуцуляк, — сказав голос. Уже нічий. Свій. — Твій прапрапрадід теж був розумним. Але в нього була сестра. А в тебе є мати. — Пауза. — Подумай про це, Остапе. Коли печать трісне, я прийду до неї першою.

Остап підняв кілок.

— Не треба, — тихо сказав Лукаш, не обертаючись. — Остапе. Ясен не дістане його крізь стіну. Тільки розірве фарбу. Тільки допоможе йому.

Остап завмер із піднятою рукою. Потім повільно опустив кілок.

Свічки на підлозі знову гойднулися до завіси.

— А ти, Лукашику, — сказав голос, знову Ганнин, ніжний, — ти ж знаєш, що я можу тобі дати. Те, що ти втратив тієї ночі. Те, за чим ти сумуєш щоранку, коли ховаєшся в кімнатах без вікон.

Лукаш не відповів.

— День, — прошепотів голос. — Я поверну тобі день. Сонце. Ти більше не горітимеш. Ти зможеш вийти за браму. Побачити Венецію. Флоренцію. Єгипет. Ти зможеш постаріти, Лукашику. Постаріти й померти, як людина, — поруч із тією, кого любиш. — Пауза. — І зможеш побачити мої очі. Ще раз. Розплющені. Як тієї останньої ночі, перед тим, як я їх закрила.

Ніка бачила, як здригнулися плечі Лукаша.

Він стояв перед завісою, і полум'я свічок лягало на його обличчя, і на мить — на одну коротку мить — Ніка побачила в ньому те, що бачила тієї ночі, коли він сказав: бувають ночі, коли я хочу, щоб хтось відкрив їй очі.

Тугу. Таку глибоку, що від неї перехоплювало подих.

А потім він заговорив.

— Ні, — сказав Лукаш.

Одне слово. Тихе. Рівне.

— Ні? — перепитав голос, і в ньому вперше прозвучало щось схоже на подив.

— Я відмовляюся, — сказав Лукаш. — За себе. Сто вісімдесят років тому я погодився на твою угоду. Це коштувало Зосі життя. Марійці. Ганні. Богданові. — Він помовчав. — Мені не потрібен день, за який платитимуть інші.

У залі запала тиша.

А тоді голос засміявся знову — тихо, лагідно, Ганниним сміхом.

— За себе, — повторив він. — Так. За себе ти можеш відмовитися, коханий. — Пауза. — Але ж не тобі відкривати мені очі.

Полум'я свічок повернулося.

Не до завіси — до Ніки. Усі разом, увесь ряд. Наче хтось за оксамитом обернувся й подивився на неї.

— Нікусю, — сказав голос.

Мамин.

Ніка не здригнулася. Вона чекала цього. Вона знала, що він прийде до неї маминим голосом, щойно закінчить із Лукашем і Остапом. Знала — і все одно щось у грудях стиснулося так, що стало нічим дихати.

— Не бійся, сонечко, — сказав голос. — Я не сварю тебе. Ти тоді відповіла мені, і вузлик згорів, і я не змогла до тебе дійти. Нічого. Я не серджуся.

— Ти не моя мама, — сказала Ніка. Голос майже не тремтів.

— Знаю, — несподівано погодився голос. — Не зовсім. Але я пам'ятаю її, Нікусю. Я пам'ятаю все, що пам'ятала вона. Бо вона — Яворська. А все, що належить Яворським, тече через мене. Через цю стіну. Через фарбу. — Пауза. — Коли вона вмирала, два роки тому, у лікарні на Чоколівці, — я був поруч. Я відчув, як печать слабшає. Як вона йде. І я забрав собі краєчок. Її голос. Її пам'ять. Її любов до тебе.