Розділ 23. Таємниця Остапа

Остап знайшов її вранці на кухні.

Ніка сиділа біля холодної печі, обхопивши руками чашку з чаєм, що давно вихолов. Не спала — це було видно з першого погляду. Очі червоні, обличчя сіре.

Остап мовчки розпалив піч. Поставив на плиту казанок із водою. Сів навпроти.

— Ти йому не сказала, — сказав він. Не запитання.

— Ні.

— Чому?

Ніка довго мовчала, дивлячись у чашку.

— Бо він піде до стіни, — сказала вона нарешті. — Щойно дізнається. Він сто вісімдесят років не знав, чим платила Ганна. Тепер знає. Якщо дізнається, що тепер плачу я, — він щось зробить. Щось непоправне. Я бачила, як він ударив у стіну. Камінь тріснув, Остапе.

Остап кивнув. Повільно. Наче розумів.

Вода в казанку зашуміла. Він заварив чай — свіжий, із чебрецем, — налив їй нову чашку, забрав стару. Потім сів знову. І довго мовчав, крутячи в пальцях порожню цигаркову пачку.

— Я теж тобі дещо не сказав, — промовив він нарешті.

Ніка підвела очі.

— Тоді, біля брами, — сказав Остап, не дивлячись на неї, — коли я розповідав про присягу. Що мій рід мав стерегти, щоб жодна Яворська не підійшла до цих стін. — Він стиснув пачку в кулаці. — Я не сказав, що порушив її. Сам. Задовго до того, як ти приїхала.

— Як?

— Листи, — сказав Остап. — Він не має пошти, Ніко. Не має телефону. Не знає, що таке інтернет. Усе, що він хоче відправити у світ, іде через мене. Я забираю конверти біля брами й везу у Ворохту. Так завжди було — дід возив, батько возив. А тепер я ще й передруковую, якщо треба надіслати електронною поштою. Гроші теж через мене — він дає мені старе золото, я міняю в Коломиї.

Ніка застигла з чашкою в руках.

— Перший лист він написав тобі ще навесні, — продовжив Остап глухо. — У квітні. Я побачив прізвище на конверті. Яворська. Я знав, що воно означає. Дід мені з дитинства товкмачив. — Він помовчав. — Я поїхав до Ворохти. Постояв біля пошти. А потім повернувся додому й спалив його в печі.

— Спалив, — повторила Ніка.

— Як і годилося. Як присягали. — Остап відкинув пачку на стіл. — Він не знав. Чекав відповіді. Весь травень, весь червень. Я бачив, як він стоїть біля брами вночі, коли я приїжджаю, — і дивиться на мене, чи нема чогось. А я казав: «Нема, пане». І їхав.

— А потім?

Остап довго мовчав.

— А потім, у вересні, — сказав він, — у селі почала червоніти вода.

Ніка не зрозуміла.

— У криницях, — пояснив Остап. — Спершу в тій, що найближче до гори. Потім у сусідній. Вода стала рожевою. Солодкою на смак. Люди казали — залізо, руда. Але я знав, звідки вона тече. З гори. З-під садиби. — Він стиснув щелепи. — Потім на Кедровому перевалі знайшли трьох овець. Білих. Без жодної краплини крові. А потім у баби Параски на подвір'ї всю ніч хтось ходив і кликав її голосом її покійного чоловіка.

Ніка поставила чашку на стіл. Руки тремтіли.

— Баба Параска мені сказала, — продовжив Остап, — що печать тріщить. Що якщо нічого не зробити, до Різдва вона трісне. І тоді те, що в стіні, вийде. І піде не в ліс до оленів, як він. Піде до людей. До села. До моєї матері.

Він нарешті подивився на Ніку.

— А в жовтні він написав знову. Другий лист. Той самий почерк. Те саме прізвище. І адреса твоєї пошти, переписана з журналу, під статтею. — Остап ковтнув. — Я сів у Ворохті в інтернет-кафе біля пошти й передрукував його слово в слово. Тільки підписав «Управитель маєтку», бо не знав, як іще. І натиснув «Надіслати». А за годину переказав тобі аванс — золото він дав мені ще влітку, на випадок, якщо ти погодишся.

Ніка дивилася на нього.

— Я знав, що ти Яворська, — сказав Остап тихо. — Ще до того, як побачив тебе на вокзалі. Я знав, на що тебе везу. Мій прадід присягнув, що жодна Яворська не підійде до цих стін, а я сам привіз тебе до брами й сказав, де ключ під каменем. — Він відвернувся. — Бо злякався за свою матір. За село. За себе.

У кухні було тихо. Тільки дрова потріскували в печі.

— Тому ти й казав, щоб я поїхала, — повільно сказала Ніка. — Щоразу. Біля брами. У машині. Бо тобі було соромно.

— Бо мені було страшно, — поправив Остап. — Що я привіз тебе на смерть. Як дід колись — тих двох. Як батько — того, зі Львова.

Він замовк. І Ніка побачила, як щось змінилося в його обличчі — наче він сам почув, що сказав, і злякався власних слів.

— Остапе, — тихо сказала вона. — Що зробив твій батько?

Остап не відповів одразу.

Встав, підійшов до вікна. Довго стояв, дивлячись на засніжений сад, на браму, на свою «Ниву», вкриту інеєм.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. — Я казав тобі. Батько повернувся під ранок, білий, як стіна. Сів на кухні й мовчав до вечора. А мама плакала. — Він помовчав. — А в скрині під ліжком з'явився кілок із плямою.

Він обернувся.

— Але він знає, — сказав Остап. — Він сказав тобі «не сьогодні», коли ти спитала про того, зі Львова. Він знає, що сталося тієї ночі. — Щелепи його стиснулися. — І я хочу почути. Сьогодні.

Лукаш прийшов до малої їдальні, щойно сіло сонце.

Ніка бачила, що він теж не спав — якщо такі, як він, узагалі спали. Тріщина в кам'яному простінку зали, куди він ударив учора, так і лишилася — Ніка проходила повз неї вдень і не могла відвести очей. Але його рука була цілою. Ні подряпини.

Він зупинився на порозі. Подивився на Ніку. Потім — на Остапа, що стояв біля каміна, засунувши руки в кишені куртки.

— Ви хочете знати про Богдана Кріля, — сказав Лукаш. Не запитання.

Остап здригнувся.

— Його так звали? — хрипко спитав він.

— Богдан Кріль. Реставратор зі Львова. Сорок три роки. Бородатий, у окулярах, завжди з люлькою, яку ніколи не запалював, бо боявся підпалити фрески. — Лукаш зайшов до кімнати й зупинився біля столу. — Він приїхав навесні дві тисячі одинадцятого. Я покликав його сам. Через вашого батька.

Остап не поворухнувся.

— Він був добрим реставратором, — продовжив Лукаш. — Майже таким, як ви, Ніко. Він любив ці фрески. Він казав, що вони найкращі, які він бачив у житті. Я сидів із ним ночами в залі, як сиджу з вами. Ми говорили про Ченніні. — Він помовчав. — Він не був Яворським. Він не мав жодного стосунку до Ганни. Я думав — тому безпечно.