Вранці Ніка розклала на підвіконні малої їдальні все, що мала.
Дві пробірки — з кров'ю з фрески й пігментом зі східної стіни. Лампа-лупа зі збільшенням у шістдесят разів. Ультрафіолетовий ліхтарик, яким вона шукала пізні записи на старих розписах. Флакон перекису водню — вона завжди возила його для дрібного чищення. Пляшечка оцтової кислоти — для розчинення вапняних нашарувань. Сіль, яку принесла з кухні. Предметні скельця, свічка й пінцет.
Остап стояв поруч і дивився на це все з підозрою.
— Ти що, зілля вариш? — спитав він.
— Майже, — сказала Ніка. — Нас учили цьому на криміналістиці. Факультатив, третій курс. Реставратори іноді знаходять у старих розписах органічні пігменти, і треба знати, з чим маєш справу.
— І що, часто знаходять кров?
Ніка не відповіла.
Вона почала з найпростішого. Ультрафіолет. Увімкнула ліхтарик, засунула шторку, щоб у кімнаті стало темніше, й посвітила на обидві пробірки по черзі.
Звичайні мінеральні пігменти — охра, сієна, червоний залізоокисний — у фіолетовому світлі виглядають тьмяно, але рівно. Ці ж обидві стали майже чорними. Глибокими, густими, наче поглинали світло, замість того щоб відбивати.
Ніка ковтнула й записала в журнал.
Далі — перекис. Вона зіскребла скальпелем крихту засохлої крові з першої пробірки на скельце. Капнула зверху краплю перекису.
Крапля зашипіла. Спінилася — дрібними білими бульбашками, що здіймалися над скельцем, як піна на хвилі.
— Це… — почав Остап.
— Кров дає таку реакцію, — тихо сказала Ніка. — Від заліза в ній. Але й деякі інші речовини теж. Це ще не доказ.
Вона повторила з пігментом зі східної стіни. Крихта червонувато-бурого порошку з металевим полиском. Крапля перекису.
Шипіння. Піна. Ще густіша, ніж першого разу.
Остап мовчки перехрестився.
Ніка взяла третє скельце. Цей тест вона пам'ятала гірше — бачила лише раз, на практичному занятті, і тоді в неї не вийшло. Крихта пігменту. Дрібка солі. Дві краплі оцтової кислоти. Вона накрила все другим скельцем і обережно, тримаючи пінцетом, потримала над полум'ям свічки — недовго, доки рідина не почала випаровуватися по краях.
Потім поклала скельце під лампу-лупу. Увімкнула світло. Нахилилася.
І побачила їх.
Дрібні кристали. Темно-коричневі, майже чорні. Ромбики й видовжені пластинки, схожі на крихітні уламки бурштину, розкидані по скельцю, як зірки на небі.
Ніка пам'ятала, як їх називав викладач на тому занятті. Він тицяв указкою в схему на дошці й казав: якщо побачите оце — можете не сумніватися. Це залізо з гемоглобіну. Такі кристали дає тільки кров.
Вона довго дивилася в лупу, не підводячи голови. Потім повторила все з другою пробіркою — кров'ю з плачу фрески. Ті самі кристали. Ті самі ромбики.
Однакові.
Ніка випросталася. Відійшла від підвіконня. Сіла на стілець біля каміна, бо ноги раптом перестали тримати.
— Ну? — хрипко спитав Остап.
— Кров, — сказала Ніка. — Пігмент на східній стіні — це кров, Остапе. Змішана з вапном і, мабуть, із чимось іще — з охрою, з попелом. Але основа — кров. Людська, мабуть. Тварини дали б те саме, але… — Вона затнулася. — Але я знаю, чия вона.
Остап подивився на неї. Потім на скельця на підвіконні.
— Ганнина, — сказав він тихо.
Ніка кивнула.
Вона принесла з кімнати Зосі альбом.
Розв'язала блакитну стрічку. Розгорнула на сірих сторінках у кінці — там, де олівець продирав папір. Схеми. Знаки. Жіноча постать на стіні, розкреслена на квадрати. І рядок під нею.
Фарба тримає, поки жива кров тримає фарбу.
Він не повинен знати, чим я плачу.
Остап прочитав через її плече. Довго мовчав, ворушачи губами.
— «Чим я плачу», — повторив він. — Тобто — платить. Кров'ю.
— Шість тижнів, — сказала Ніка. Голос був рівний, сухий, як у лекторки. — Лукаш казав — вона малювала шість тижнів. Ночами. Сама. Не пускала його до зали. Схудла так, що він ледве впізнавав, — і думав, що від утоми. — Вона провела пальцем по рядку. — Вона малювала власною кров'ю. Шість тижнів. Скільки людина може втратити крові за шість тижнів і не померти одразу? Пів літра на тиждень? Більше? І весь цей час вона ще ходила, працювала, витирала йому руки на порозі.
Остап відвернувся.
— А останньої ночі, — продовжила Ніка, — вона закрила намальовані очі. Двома мазками. І впала біля драбини. — Вона подивилася на скельце під лупою, на темні ромбики кристалів. — Вона не від утоми померла, Остапе. Вона віддала останнє. На ці два мазки.
У малій їдальні стало тихо. Тільки камін потріскував.
— А «жива кров»? — спитав нарешті Остап. — «Поки жива кров тримає фарбу». Але ж Ганна мертва. Сто вісімдесят років. Її кров на стіні — давно не жива.
Ніка не відповіла одразу.
Вона гортала альбом назад — повз автопортрети, повз танцюючу пару, повз малюнки Лукаша. До самого початку. До внутрішнього боку обкладинки, де вицвілим чорнилом було написано: Ескізи. Ганна Яворська.
Яворська.
— Не її кров, — тихо сказала Ніка. — Кров її роду. Яворських. Поки живий хтось із нас — фарба тримає. Ганна не просто заплатила своїм життям. Вона прив'язала печать до всіх, хто прийде після неї. До сестри, мабуть. До племінників. До їхніх дітей. До бабусі. До мами. — Вона ковтнула. — До мене.
Остап дивився на неї, і Ніка бачила, як він повільно розуміє.
— Лукаш казав, — продовжила вона, — що стіна плаче щоосені дедалі сильніше. А цієї осені — так, як ніколи. Через це він мені й написав. — Вона подивилася на свої руки. — Знаєш, коли бабуся померла? Дванадцять років тому. А мамин брат, мій дядько, — за рік до неї. Мама — два роки тому. Інших родичів у мене немає, Остапе. Мама завжди казала: «Наш рід — це я, ти і мої пензлі». Я думала, вона так жартує.
Вона замовкла.
За вікном сонце сліпило на снігу. Гори стояли білі й мовчазні.
— Я остання, — сказала Ніка. — Остання жива Яворська. Печать тримається тільки на мені.
Остап довго мовчав. Потім сів на стілець навпроти неї, спершись ліктями на коліна.